Журналістика: як гартувалася криця

Її називають «бабусею українських медіа», але не через поважний вік, а завдяки величезному досвіду. Почавши свою журналістську кар’єру у 18 років, вона встигла попрацювати у всесвітній службі Радіо Україна, Громадському телебаченні, Радіо Аристократи, очолити Кореспондент.net, піти звідти, заснувати новинний ресурс про СНІД Aids.ua і взяти участь у безлічі інших перспективних проектів. На честь 70-річчя медіаосвіти в України Юлія МакГаффі поділилась з нами своїми спогадами та роздумами про власні студентські роки.

Думаю, треба почати з того, чому ти взагалі пішла вчитись на журналістику. Мені здається, на такі факультети рідко вступають випадково, хтось хоче розкрити свій письменницький талант, інші – потрапити в кадр. Яка історія в тебе?

Мені завжди було близько все, що пов’язано з написанням текстів. Батьки хотіли, щоб я пішла у медичний інститут, але я вирішила вступати на журналістику. Що власне і зробила, але не з першого разу, бо не змогла пройти конкурс.

Творчий конкурс, так?

Ні, не вистачило балів в загальному, але мене це не зупинило. Я пішла на підготовче відділення, яке на той час було стаціонарним і потім вступила автоматично. Усе це виросло із захоплення книгами. То був кінець 80-х – початок 90-х років, світанок та відлига в радянській журналістиці. Друкувались журнали «Огонек», «Юность», заборонені раніше літературні твори. Усе це мене в доброму розумінні слова зачепило і на хвилі натхнення я вирішила – факультет журналістики.

Який твій найяскравіший спогад з навчання в Інституті журналістики?

Було багато чого доброго, якийсь один момент виділити дуже важко. Це, звісно, і перше вересня, коли я познайомилась з великою кількістю прекрасних людей, які опинилися на моєму курсі. Найяскравішим спогадом того дня була Соня Сотник, радіоведуча та моя подруга. З нею ми одразу потоваришували. Пам’ятаю Нелю Петрівну, колишню методистку нашої кафедри ще за покійного Москаленка. Нам тоді здавалось, що ця жінка вічна. Тобто найбільше запам’ятались люди, які, незважаючи на той доволі хаотичний період в професії, коли одна система зруйнувалась, а інша ще не утворилась, примудрилися все ж таки вкласти в мою голову якийсь запас знань. Хоча, думаю, тоді викладання журналістики було достатньо тяжкою справою.

Після першого курсу ти пішла на практику в англійську редакцію всесвітньої служби радіо «Україна».

Так, все правильно. Нас з подружкою з інституту туди влаштувала її мати. І тоді я вже з практики не пішла, а залишилась там працювати ще років на п’ять.

Коли ти почала там працювати, тобі вистачало знань, навичок, що тобі давали в інституті?

Ні, мені взагалі нічого не вистачало. Там треба було писати англійською мовою.  До того ж не якісь маленькі замітки, а великі тексти. Якщо чесно, перші декілька місяців я себе почувала не те щоб жахливо, але…

Скільки мені тоді було, 18 з половиною, я нічого не вміла. А тут для мене паралельно з академічним навчанням почалась школа життя. Я набиралася досвіду від людей, які працювали зі мною, вчилася робити опитування громадської думки, подієві репортажі, портретні нариси. Другий курс, чесно кажучи, я практично прогуляла, бо постійно працювала. Я приходила на свої улюблені предмети, світову літературу, ясна річ. Вийшло в мене так, що не встигла ще початися в інституті профорієнтація, а життя змусило трохи поворушитись.

Після практики я вибрала в інституті радіоспеціалізацію, телебачення мене зовсім не приваблювало. Навчання на радіожурналістиці мене трохи засмутило, бо її вела людина, яка давно вже цим професійно не займалася. Він був професором, добрим спеціалістом, але настільки відірваним від життя, від реального стану речей. І в якийсь момент я зрозуміла, що мені треба більше уваги приділяти не своїй спеціалізації, а загальним предметам, які в нас, до речі, викладались мегакруто. Світова література, історія культури, соціологія, філософія – все це було дуже цікаво.

А що в професійному плані найважливіше, що тобі вдалось взяти від навчання в інституті? Що реально стало в нагоді?

[Знизує плечима]

Що, зовсім нічого?

Насправді, мені знадобились такі предмети як соціологія, літературна майстерність. Те, що я зараз називаю «мі-мі-мі фактор», тоді називалось «художня деталь» і викладалось у якості курсу. Дуже цікаво. Збрешу, якщо скажу, що нічого не знадобилось. У нас викладав Ігор Слесаренко, який тоді був ведучим новин на 1+1. Він, на жаль, помер декілька років тому. Коли він прийшов до нас, такий молодий, гарний, прогресивний та почав розказувати про BBC, CNN і про все на світі, я подумала: «О, ну ось воно, нарешті!»

Чесно, не пам’ятаю, як називався його предмет. Але це був дуже важливий фактор натхнення. Саме те, чого мені не вистачало, нарешті, з’явилось. Це спонукало мене вивчати, як працюють західні ЗМІ, потім я вибрала це темою своєї дипломної роботи. BBC став для мене рольовою моделлю, я студіювала producer guidelines, тобто принципи роботи їх журналістів, дивилась репортажі, слухала новини, дізнавалась, як вони робляться.

Після другого курсу я перейшла на заочну форму. Ходити в інститут було добре, але мені хотілось практики, хотілось працювати. Хоча я наповнювалась знаннями на роботі, деякі академічні штуки я повною мірою взяла від університетських викладачів. І це було на подив круто, незважаючи на весь хаос тодішньої системи освіти.

Багато хто у медіаколах говорить, що не обов’язково мати журналістську освіту, щоб працювати журналістом…

Абсолютно необов’язково, повністю згодна з ними.

А деякі кажуть, що це взагалі не професія, все одно у редакціях всьому навчать. Радять закінчувати бакалаврат з культурології чи соціології, наприклад, а потім йти на магістратуру з журналістики. Що ти про це думаєш?

Коли я вже працювала на Кореспонденті, дуже часто набирала людей без журналістської освіти, і, дійсно, за 3-6 місяців ми перетворювали їх в чудових працівників. Мені все ж таки здається, що журналістська освіта – це якщо не необхідно, то, принаймні, цікаво. Зрозуміло, що в редакції тебе можуть навчити швидко і правильно реагувати на інформаційні процеси, якісно писати новини, але читати тобі курс про письменників-журналістів, про того ж Гемінгвея, наприклад, вони не будуть. Таким речам в редакції не навчать.

Тобто більше навіть для загальної ерудиції, так виходить?

Загальної та професійної. Якщо ти знаєш, що відбувалось у світі сто, двісті років тому, вмієш гарно писати історії, адже цьому теж можна навчитись на журфаці, то це прикольно, по-моєму.

Спираючись на роки роботи в Кореспонденті та інших ЗМІ, ти можеш зараз визначити якусь одну особливість, чим принципово відрізняються журналісти з профільною вищою освітою від тих, що без неї?

Усе залежить від людини, тому що хлопець, який прийшов до мене з механіко-математичного факультету міг бути набагато кращим працівником, ніж хто-небудь з Інституту журналістики. Взагалі, на Korrespondent.net журналістська освіта була тільки в мене. Уся справа в людині, у специфіці роботи і самій редакції, але особисто я ніякої особливої різниці не бачила. Дуже часто буває, що люди з позначкою «журналіст» в дипломі, зазнаються і у них виростає «корона» на голові, абсолютно необґрунтована, але ми таких людей на роботу не брали.

Є такий жарт: коли колишній студент влаштовується на роботу, йому кажуть забути все, що він вчив в університеті. З тобою таке було?

Ні, мене, слава богу, не зустрічали такими словами, оскільки я почала працювати вже після першого курсу.

А ти казала таке новачкам, які приходили вже до тебе на роботу?

Якщо я розуміла, що людина наша, то одразу говорила їй: «Ну все, тепер ти будеш в нас жити. Ми будемо разом вчитися, працювати і прекрасно проводити час. Не бійся і не хвилюйся». А про забудь, мені здається, це кліше.

На твою думку, якими якостями повинен володіти випускник факультету журналістики, щоб бути затребуваним на сучасному медіаринку?

Він повинен мати мозок. Він повинен володіти адекватністю, ідеальною англійською і, бажано, ще якоюсь іноземною мовою. Повинен вміти грамотно писати і говорити, зараз це велика проблема, знімати і монтувати хоча б маленькі відео, знати, що таке базовий SMM. Бути креативною особистістю. А все вище перераховане вкладається у поняття «адекватна людина з мозком».

І наостанок: що б ти порадила сьогоднішнім студентам-журналістам? Як найбільш ефективно провести ці чотири роки?

Порадила б вчити максимально те, що подобається, і виробляти якомога більше інформаційного контенту під час навчання. Не ставитися поверхово до потрібних та цікавих предметів, ясно, що ти не можеш вміти все, але є якісь речі, які необхідно знати. Ще дуже круто самому писати роботи, реферати, курсові, дипломи. Я пам’ятаю те відчуття, коли для того, щоб написати роботу, йдеш у бібліотеку, щось шукаєш, дивишся, слухаєш різні матеріали, потім все аналізуєш. Це дуже корисно.

Я не знаю, що зараз відбувається в Інституті журналістики, але в будь-якому випадку порадила б не відкладати занурення в робочий процес. Коли тобі сімнадцять років, ти ходиш увесь такий романтичний і розповідаєш, як хочеш бути журналістом, треба йти працювати, щоб зрозуміти, наскільки це взагалі твоє.

Фото: L’officiel Online, bit.ua, buro24/7.

 

Розмовляла Дінара Халілова

 

 

ПОДІЛИТИСЯ:

Leave a Reply

Top