«Я люблю поганий смак. Що ви на це скажете?»
Кіра Муратова. Гордість Одеси і насправді всієї України й та, з кого почалася моя любов до артхаусу. Дуже мотивує, коли перша поїздка до перлини біля моря зводить із Кірою Георгіївною, яка останнім часом рідко погоджується на інтерв’ю.
Кіра Муратова із чоловіком Євгеном Голубенком, художником та співавтором сценаріїв до таких фільмів Кіри Муратової, як «Чеховські мотиви», «Захоплення», «Чутливий міліціонер», «Настроювач» та інші. Її розмову можна розбирати на цитати. Що ми й зробили.
***
Я тішу себе надією, що буду подобатися всім, але завжди.
Хто талановитий, той і годиться мені, а хто бездарний, хоч би що не говорив, старий, молодий − мені все одно.
В людині дуже багато що може дрімати. Все життя проспати. Потрібно розвиватися, особливо важливо потрапити в потрібне середовище в молодості.
Я живу в місті, що любить гумор і музику. В Одесі багато євреїв, а вони завжди і всюди переслідувані. Тому є така традиція, що кожен єврей дає своїй дитині в руки скрипочку − професія музиканта аполітична і завжди дасть хліб. А гумор люблять, тому що це форма самозахисту, запасний вихід на випадок пожежі.
Кіно для одеситів − щось далеке. Вони люблять хвалити своє місто, «перлина біля моря» і тому подібне. Але прибрати тротуар або щось корисне для нього зробити − таке нечасто зустрінеш. Дехто говорить, «ви прославляєте наше місто», а я питаю: «Ви який мій фільм бачили?» У відповідь людина нічого не може сказати.
Рената Литвинова завжди вважала себе красунею. Так і є. Але справа не тільки в цьому, а в тому, що таких красунь-актрис багато, але у неї це поєднується з талантом і з чудакуватістю. Що з’єднуються з красою і роблять її абсолютно неповторною.
Я люблю читати кінокритиків, навіть коли вони мене лають. Але, звичайно, не стану міняти свої бажання, тому що критик мені так сказав.
Назва стрічки не обов’язково має тебе тикати носом, що в цьому фільмі ти побачиш ось це, а не щось інше. Вона повинна натякати, частково бути загадковою, а не прямо пропорційною фільму. Тут немає нічого математично доказового, по-різному буває. Одні люблять блакитні очі, інші − карі, а треті − і блакитні, і карі. Ось і все, що можна про це сказати.
Раніше було так: ти знімаєш 300 метрів і несеш редактору, брешеш, що все переробиш, тобі дозволяють знімати наступні 300, знову приходиш і говориш: «Дайте я дознімаю до кінця, і ви побачите, що разом воно заграє зовсім інакше». У підсумку: «Що ж ви знову те ж саме принесли? Перестаньте нас обманювати. І взагалі ми вас звільняємо». Ось така система була, що вичавлювала з тебе всі соки. Як тільки настала грошова диктатура, цю сторону від мене перестали вимагати. Коли диктують гроші, це більш природно.
У часи перебудови був період, коли дозволяли знімати все, що хочеш, і навіть давали на це гроші. Ідеальний рай був, коли ми встигли зняти кілька фільмів: «Астенічний синдром», «Чутливий міліціонер» та «Зміна долі».
Розумієте, я не вірю в прогрес. Є такі речі в суспільстві, які ніколи не зміняться, і мистецтво в цьому не допоможе. Взяти Німеччину, де був Бетховен, Гегель, а потім раз! − концтабори. Мистецтву властиво лакувати дійсність. Найпохмуріше, найбільш садистське мистецтво все одно менш садистське і похмуре, ніж сама реальність і життя.
Документальне кіно навіть більш авторське, ніж ігрове. Там є підступна обманка, тому що все одно існує вибір автора. Режисер ставить кадр ось так, такий ракурс, ні лівіше, ні правіше, ні вище, ні нижче, «це залишаємо за кадром». Він вибирає певну точку зору, а ось так він не хоче, це не відповідає його картині світу; закінчує і починає знімати, де він вважає за потрібне; вирішує, як змонтувати, на чому зробити акцент. Тому документальне не дорівнює правдиве.
Мені не подобається працювати в театрі. Це кожен день бачити одні й ті ж обличчя. Я хочу зняти, зафіксувати і робити з цим що завгодно, монтувати, а ось бачити їх далі я не хочу. В театрі інтриги і вічна боротьба за ролі. Стосунки з людьми я можу терпіти тільки деякий час, поки ми працюємо над фільмом. А в театрі це спілкування стає насильницьким.
Я люблю кітч. Я люблю поганий смак. Що ви на це скажете? Я люблю його, тому що це відступ від обов’язкового, від того, що диктується, від обов’язкового. Поганий смак − це гарний смак, я часто таке говорила. А гарний смак − це поганий смак, тому що це обов’язкове, зафіксоване поняття. А чому, власне? Хто ви такі, щоб визначати раз і назавжди? Рената − це поганий смак чи гарний? Вона манірна, вона придурюється, прикидається. Ну і що? Вона це так добре робить, що це вже гарний смак. Але це тільки їй вдається, а більше нікому. Я принаймні не зустрічала.
***
Вдома у Євгена Голубенко і Кіри Муратової – справжній музей-галерея.
Там побувала Ольга Усачова