Репортаж з підпілля: шо там у Криму?

Крим живе в російській окупації більше трьох років. Ми вирушили подивитися, як там живеться людям, що змінилося, а що незмінне.

Кордон

Моя мандрівка розпочалась з пропускного пункту «Каланчак». Коли стоїш на українській стороні, все здається типовим. Навіть чимось схожим на державний перетин до Польщі. Єдине – дуже сильно чути запах моря. Проте все змінюється, коли в декількох метрах помічаєш російський триколор. Йдеш дорогою від українського до російського кордону і виникає відчуття, що за один неправильний рух тебе одразу розстріляють та поховають в окопах на перетині. На пропускному пункті російської сторони все доволі стандартно: показуєш паспорт, заповнюєш бланк на в’їзд, якщо до тебе питань не має – проходиш далі. Саме з пропускного моменту, з першої розмови з прикордонниками десь всередині тебе починає рости таке відчуття як страх. Подекуди він буде тобі мішати на півострові. В інших випадках змушуватиме бути обережним.

Сімферополь

Є таке поняття як «культурний шок». Цей стан я відчула, коли опинилася в Сімферополі. Мені було цікаво дивитися на місто, поведінку людей. Я приїхала сюди незадовго до 9 травня, тому Сімферополь активно готувався до свята, а люди вже на повсякденний одяг вішали георгіївські стрічки. Найбільше, що одразу попадає тут в око – закритість людей. Вони абсолютно непривітні і занурені у свої справи. Як пізніше розповів знайомий, в Криму добре працює інститут «стукацтва». Тому так і виходить: вони бояться тебе, а ти їх.

Якби мені довелось охарактеризувати Сімферополь одним словом, я б назвала його триколор. Він тут усюди. На державних будівлях, на магазинах, на білбордах. Але не триколором єдиним живе Сімферополь. Є ще й комуністичні прапори, білборди-подяки президенту Росії. Взагалі у місті постійно здається, що за тобою хтось дивиться. Навіть Путін з білборду.

«Это страна все время что-то то празднует» – сказав мені один сімферопольський знайомий по дорозі до вокзалу. Лише згодом я зрозумілаусю суть цієї цитати.

Євпаторія

Життя в Євпаторії мало що змінилося від того, що було до окупації. Хіба ціни виросли, але тут цим ніхто не переймається. Така вартість приєднання півострова. Хоча нам часто показують у ЗМІ безлюдні пляжі в Криму, потрібно визнати – на пляжах людей достатньо. Більшість туристів – традиційно росіяни, є і білоруси, й навіть українці, на донецьких номерах. Люди тут повністю відірвані від міського швидкого темпу життя. Вони приїхали відпочити. Тут їм абсолютно начхати на політику. Головне, щоб сонце було і вода тепла.

В Євпаторії я вперше дістаю камеру, починаю знімати пляж, людей. Краєм ока помічаю футболку з фотографією Путіна і написом “Крым выбрал будущее”. Знімаю загальний план, збільшую фокус. Треба ж друзям показати. Намагаюся не виділятися і робити все природньо. Через деякий час відчуваю на собі погляд невідомих мужчин. Продовжую йти, вони слідкують за мною. Роблю експеримент. Зупиняюся, розглядаю якусь споруду. Краєм ока, бачу що вони зупинилися теж. Йду далі, обертаюся, бачу, що вони продовжують йти теж. Збіг? Можливо. Починаю накручувати себе.

Гуляю далі. Мужчини змінюються. Я вдивляюся в їхні обличчя. Ну не буває ж просто так, щоб ходили і слідкували. У цей момент я, мабуть, й зрозуміла суть кримської свободи. Вона в тебе є. До певного моменту, звісно.

9 травня

Свято перемоги я вирішила «відзначити» у місті-герої – Севастополі. На щастя, мене попередили, що на парад потрібно прийти раніше, тому вже о 8 я була місці. Для мене це був перший в житті парад до відзначання Дня Перемоги. Сказати, що це було дивно – нічого не сказати. Діти в пілотках, люди з портретами загиблих родичів, ну й звісно незамінний атрибут – георгіївська стрічка. 9 травня, мабуть, єдине свято, на яке йде все місто. Хтось плаче, хтось радіє, але одне зрозуміло точно: для усіх цих людей це свято – день священний.

Вступати з ними у будь-яку полеміку – просто дарма. Єдине, що завжди кортить запитати у них: чому, зараз так гордо тримаючи російський прапор, вони у 1991 проголосували за незалежну Україну. Але у Криму таких питань зараз не ставлять, у всякому разі вголос.

Джанкой

Місто, яке є абсолютно нецікавим для потенційного туриста. Воно розташоване на Півночі півострова. Там не має моря чи гір, є лише степ. Але на таких містах як Джанкой найкраще споглядати, які результати принесла окупація. Тут не має притоку грошей від туристів, як наприклад в Ялті чи Сімферополі. Але для мене й цього було мало, тому я поїхала в Богом забуте село під Джанкоєм – Ізумрудне. Тут нічого не мінялося, напевно, ще з 80-их років. В селі мені випадає можливість поговорити з місцевим. Чоловік розповідає, що хоча ціни на півострові тепер московські, життя у нього набагато краще, ніж було в Україні. Щоправда не уточнює саме в чому. Ми розмовляємо десь з півгодини. Він читає мені лекцію з історії Криму і ясна річ «прасвєщає». На останок чоловік мене заспокоює. Все одно Путін добереться до Києва і захопить його.

Слухала і фотографувала Діана Матвіїв

ПОДІЛИТИСЯ:

Leave a Reply

Top