А в наш час такого не було

Роздуми про те, чому сучасні школярі ніколи не стануть такими, як ми є зараз.

Київ, 9 вечора. Тягнусь в заторі у напівпустому тролейбусі. На зупинці заходить компанія з трьох приятелів років п’ятнадцяти.  Хлопці всідаються на іншому кінці тролейбуса, але їхню гучну розмову чути попри відстань і музику в навушниках.

– Да я уже 20 тысяч рублей поднял на этом, верняк, – говорить один з них. – Моя работа заключается в том, чтобы не давать другим людям расслабляться, создавать им мотивацию. За это мне самому неплохо платят.

Далі його більш виховані друзі щось перепитують уже набагато тихіше. Вищезгаданий лідер пояснює:

– Нет, ну, конечно, со временем чтобы развиваться, то нужно переезжать в Москву, но еще посмотрим.

Топ-канали російського сегмента YouTube

Розмова продовжується, але якщо чесно, то далі не слухала – поринула у роздуми.  У мене росте брат, тому згадую, що він теж намагався якось підпрацьовувати в Інтернеті ледь не з десяти років. І теж рублями. Не пам’ятаю що точно робив, чи то якась прокачка ігор чи що, але суть не в тому.

Важливо те, що діти поглинаються російським сегментом мережі. Вони не бачать нічого страшного в тому, аби працювати на російські компанії, сидіти ВК через  VPN і дивитись відео Івангая в YouTube. І, мабуть, не варто шукати винних у дітях чи навіть їхніх батьках – проблема у відсутності якісних українських замінників.

Грає, наприклад, дитина в Майнкрафт (гра, де треба будувати свій світ з пікселів), хоче подивитися якийсь відеоурок з інструкціями. І, звісно, пошук вибиває тих, хто на задньому фоні геть не нав’язливо (здавалося б) підсаджує дивитись російське. І більше того – поважати його!

Ти знаєш, скільки грошей заробляє Дудь?– запитує мене той самий брат.

А я здивована, бо мене, людину, якій 20 років і яка постійно знаходиться в журналістських колах, взагалі не цікавить це. Чому ж тоді цікавить семикласника? Бо він його поважає. І на мої зауваження він щиро обурюється і ледь не з криками відповідає: «Що тут такого?».

Змагання з Майнкрафту в Москві

Але «такого» насправді багато. Оці хлопчаки сьогодні дивляться російський YouTube, а завтра підуть на вибори. І нехай це звучить популістськи, але за ними майбутнє. Україна зсуває прихильність частини населення до Росії тим, що це здебільшого старше покоління, а от про дітей ніхто не думає. «Переростуть», «подорослішають», але ж ні. Вони уже дорослі.

Україні необхідна медіаосвіта. Хоча б на елементарному рівні, особливо в період війни. Це не можна скидати на батьків, бо вони, по-перше, не знаходяться з дитиною цілодобово, а по-друге, стануть лютими ворогами, якщо почнуть щось забороняти.

Насправді, я впевнена, що серед тих, хто уже студент не так багато зросійщених лише тому, що ми пережили і Майдан, і початок війни уже в свідомому віці і розуміємо, що тепер усе по-іншому (хоча, насправді, не всі). Для школярів ж це просто якісь події десь далеко. Вони не усвідомили того, що трапилось і чому зараз так важливо відмовитись від усього російського.

А не розуміють, бо їм не пояснюють. Хоча б якийсь рівень медіаосвіти міг б врятувати ціле покоління. І викладати її має не вчителька із синіми тінями на ностальгією за СРСР, а, наприклад, той самий блогер, тільки український. З дітьми треба говорити їхньою мовою, розуміти їх і їхні вчинки. Тільки тоді до них можна буде достукатися.

 

Вважає Вероніка Гармаш

ПОДІЛИТИСЯ:

Leave a Reply

Top