Індустрія футболу набрала раніше не баченої популярності. Наприклад, за перебігом чемпіонату світу 2018 року в Росії слідкувало більше 3,5 мільярдів людей віком від чотирьох років. Цифри красномовно свідчать про те, що футбол охоплює колосальну кількість людей, кожен з яких має улюблений чемпіонат, команду та гравця, який часто набуває статусу ідола для уболівальників.
Популярність на футбольному майданчику, що витікає в медійність і впізнаваність, відкриває для спортсменів нові шляхи після закінчення професійної кар’єри. Останні 20 років у футбольних колах існує свого роду тренд займатися політичною діяльністю одразу після того, як тренування й матчі займають менш ніж 80% часу. Дехто на початках політичної кар’єри розуміє, що вибір тактичної схеми є привабливішим за ухвалення річного бюджету.
Олег Блохін (Фото: Вікіпедія)
Одним з першопрохідців став відомий радянський та український футболіст і тренер Олег Блохін. Він був депутатом двох скликань (1998 та 2002 років) Верховної Ради України від Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). На парламентських виборах 2006 року Блохін балотувався від опозиційного блоку «Не Так!», проте партія набрала лише 1% голосів і не пройшла до парламенту. Для Олега Володимировича це була свого роду «лебедина пісня» в політиці, після чого він очолив збірну України і дійшов з нею до 1/4 чемпіонату світу в Німеччині.
Андрій Шевченко (Фото: Вікіпедія)
Володар «Золотого м’яча», «диявол зі Сходу» Андрій Шевченко, подібно до легендарного попередника, після оголошення про завершення кар’єри гравця взявся підкорювати політичну арену України. Перед парламентськими виборами в Україні 2012 року він приєднався до політичної партії Наталії Королевської «Україна – вперед!», вніс на підтримку цієї політсили 10 мільйонів гривень, ставши другим у списку партії. Політтехнолог Тарас Березовець зазначив, що «так звана «селебрітізація» української політики (залучення зірок) відбувається через вакуум партійної ідеології», а тенденцію появи зірок-політиків він назвав провальною. У підсумку «Україна – вперед!» набрала лише 1.58% голосів і не змогла подолати потрібний бар’єр, а сам Шевченко не зміг проміняти бутси на туфлі та зайнявся тренерською кар’єрою. У цій галузі він вже здобув успіху і готує українську збірну до фінальної частини «Євро 2020».
Кахабер Каладзе (Фото: SputnikGeorgia)
Як показує практика, закордонні футболісти мають більші звершення в політиці. Яскравим прикладом переходу від першокласного футболіста до гідного політика став захисник київського «Динамо», «Мілану» та «Дженоа» Кахабер Каладзе. У складі «Мілану» він став володарем «Ліги чемпіонів», «Суперкубку УЄФА» та неодноразово брав «скудетто». Одразу після завершення футбольної кар’єри в 2012 році Каха вступив до політсили «Грузинська мрія», увійшов до парламенту та став міністром енергетики. Спочатку його діяльність викликала багато запитань, адже брак досвіду розхитав відносини Грузії з «Нафтогазом» та казахстанським “SOCAR”. Однак, користуючись досвідом ведення бізнесу (банк, ресторани та інвестиційна компанія), Каха зміг домогтися збільшення поставок газу та знижок. Він став улюбленцем грузинів та подав свою кандидатуру на пост мера Тбілісі, набравши більше 50% від загальної кількості голосів. Бачо Карчилова – прес-атташе посольства Грузії в Україні протягом 2005–2010 років вважає, що «подальша політична доля Каладзе залежатиме від того, наскільки він зможе реалізувати великі проекти в Тбілісі». Зрозуміло одне: Кахабер Каладзе зміг вдало перекваліфікуватися з топового футболіста у висококласного політика.
Джордж Веа (Фото: Football.ua)
Чи не найбільші звитяги футболістів у політиці пов’язані із Джорджем Веа, гравцем «Мілану», першим та єдиним представником африканського континенту, який був володарем «Золотого м’яча». 26 грудня 2017 року він переміг на президентських виборах і став президентом Ліберії. Однак, Веа поки не виправдовує очікувань «вболівальників». Джорджу не вдається викорінити дві найбільших проблеми країни: бідність та корупцію, навпаки – чоловік стає каталізатором цих процесів. Політичні аналітики стверджують, що країна близька до колапсу та силового перевороту владних структур.
Мохамед Салах (Фото: Вікіпедія)
Лакмусовим папірцем любові вболівальників є випадок на виборах президента Єгипта: футболіст «Ліверпуля» Мохамед Салах отримав 1,5 мільйонів голосів на виборах, навіть не подавши свою кандидатуру. Чоловік провів успішний сезон 2017/2018, вивів збірну на Чемпіонат світу – 2018 та здобув народну любов. Як наслідок, на виборах президента Єгипту близько півтора мільйона виборців зіпсували бюлетень та власноруч вписали кандидата Мо Салаха.
Усе частіше люди, які досягли успіху в певній галузі, не бояться підкорювати діаметрально протилежні висоти. Інколи це закінчується тріумфом, але часто й провалом, руйнуючи роками напрацьований авторитет. Тож успіх футболістів в політиці – випадковість чи закономірність – питання, яке залишатиметься актуальним ще довго.
Віталій Ткачук