Довгий шлях «Додому»

Картинки по запросу додому
«Додому», 2019 (реж. Наріман Алієв)

Соціальний вплив кінематографу був і залишається однією з найактуальніших тем сьогодення. Чи вчить він поганому? Чи, може, хорошому? Як впливає на наше сприйняття інших культур? Як формує уявлення про світ? Переглянутий фільм часто стає каталізатором для роздумів про те, що раніше мало цікавило глядача. Ця властивість кінематографу вже стала мемом: «кіно, яке змушує замислитися» писало ціле покоління у своїх профілях ВК.

Українські стрічки дуже довго обходили соціальний контекст десятою дорогою – хибне уявлення про «культуру поза політикою» створило цілий пласт безлицих комедій та драм, які існували в абсолютно стерильному й нецікавому світі. Російсько-українська війна змусила переосмислити такий підхід, адже почали з’являтися патріотичні фільми про сучасні події. При цьому окупація Криму потрапила в об’єктив кінематографістів лише в сусідній країні, де випустили кілька трешових «фільмів» з власним поглядом на ситуацію. Українське ж масове кіно отримало свою стрічку про півострів лише у 2019 році.

Кримський татарин Наріман Алієв і раніше (зокрема у своїх короткометражках) розповідав про власну культуру. Повний метр дозволив розширити інструментарій — режисер і сценарист компактно запакував у «Додому» одразу кілька дуже важливих наративів. Стрічка розповідає про кримського татарина Мустафу, чий первісток Назім гине в АТО. Головний герой приїжджає у Київ, щоб забрати тіло та поховати його в Криму згідно з мусульманськими традиціями. Паралельно з тим Мустафа забирає додому і молодшого сина, Аліма, який вчиться в столиці та не надто хоче повертатися назад.

Картинки по запросу додому фильм
Ахтем Сеїтаблаєв, Ремзі Білялов, Наріман Алієв. Фото: 5 канал

Попри те, що головних героїв тут двоє, центральне місце все ж займає Алім – хлопець є яскравим та актуальним представником сучасної молоді, що живе на стику кількох культур. Подорож для персонажа відбувається одразу в кількох площинах: від географічної поїздки на південь до ментального сприйняття власної культури, яка залишилася в окупованому Криму. Сам режисер підкреслює, що «Додому» планувалась саме як історія про дорослішання, перетворення з хлопчика у чоловіка. Особливо яскраво це підкреслює фінал картини, який цілком претендує на місце в рейтингу найкращих режисерських рішень в історії українського кіно.

Картина, яка в оригіналі називається Evge, майстерно поєднує особисте й колективне. Конфлікт поколінь, який розгортається між батьком і сином, демонструється на фоні не меншого конфлікту культур чи скоріше навіть упереджень, якими рясніє українське суспільство. Алієв обирає дуже «колючу» мову, що анітрохи не згладжує проблеми вітчизняного соціуму, на відміну від штучного «патріотичного» дискурсу, який конструює бажаний світ, сповнений розуміння та взаємопідтримки. При цьому режисер та сценарист не полишає межі сірої зони – «Додому» постійно демонструє мереживо міжкультурних зв’язків, від позитивних до різко негативних. Можна було б покритикувати Нарімана за навмисний акцент на проблемах українського життя, але краще сприймати фільм як додаткове нагадування про те, над чим потрібно працювати.

«Додому» – авторське кіно не для всіх. Фільм має власний ритм, і він досить повільний. Стрічці не вистачає «фішок», аби завоювати увагу масового глядача. За структурою «Додому» досить простий, дія відбувається послідовно. Дорогою від пункту А в пункт Б трапляються події, які по-своєму відкривають характери персонажів. Місцями фільм занадто плаский, бо ту чи іншу сцену «ми вже десь бачили», місцями викликає сльозу – але залишає післясмак і поживу для роздумів.

Утім, ні дітям, ні підліткам цей фільм особливо не зайде. По-перше, він не зачіпає близьких їм тем. По-друге, екшн сцен тут мінімум, а екшн і графіка – це те, що насамперед заманює повні зали. По-третє, реклама «Додому» була настільки поганою, що виручила лише тиражована новина про long-list на премію «Оскар» у номінації «Кращий фільм іноземною мовою».

Загальний бюджет стрічки – 20 мільйонів гривень, і за мірками кіно, навіть європейського, це копійки. Наприклад, той самий «Заборонений» про Василя Стуса потягнув близько 40 мільйонів і був відверто слабким. Тому вимагати більшого від режисера-початківця, який зняв кіно за 20 мільйонів, не варто. А варто піти на фільм, аби не так підтримати національний кінематограф, як саме авторське кіно. Українське фестивальне кіно спроможне заявляти про себе у світі, «світитися» у пресі, тому що тягатися з титанами з Великої Британії чи Голлівуду, Україні поки не по зубах і не по гаманцю.

Антоніна Старовойт

ПОДІЛИТИСЯ:
Top