ХОСТЕЛ БЕЗ ЛІНІЙ РОЗМЕЖУВАННЯ

Ярослав Богомаз п’ять років тому заснував найдешевший хостел для переселенців у Сєвєродонецьку на Луганщині.

Раніше Ярослав із дружиною та донькою жив у Луганську, керував центром реабілітації нарко- і алкозалежних. Коли 2014 російські війська вторглися на Луганщину, сім’ї довелося залишити усе нажите майно і поїхати у пошуках мирного життя. На плечі Ярослава лягла відповідальність не лише за рідних, а й за пацієнтів центру. Після недовгих вагань Ярослав прийняв єдине на тоді правильне рішення – евакуйовувати центр реабілітації до Харкова, куди сам переїхав із сім’єю.

У Харкові жилося складно: власники квартир відмовлялися селити “ненадійних луганчан” або заявляли вартість, не по кишені переселенцям. Морально важко було стояти у чергах за оформленням соціальної допомоги, відновленням документів. Тоді Ярослав вирішив переїхати до Сєвєродонецька, де проживали його батьки. Одразу по переїзді почав налагоджувати власну справу і разом із другом відкрив агентство нерухомості.

Квартира №5

Після переїзду до Сєвєродонецька Ярослав почав приймати вдома людей із окупованих територій: Луганська, Сніжного, Красного Луча, Тореза, Ровеньок, Антрацита. Та квартира не могла вмістити усіх, і з кожним днем дедалі більше людей зверталися за допомогою. Тоді Ярослав вирішив орендувати поверх у гуртожитку на одній із центральних вулиць міста для тих, хто хотів втекти від війни, але не мав де зупинитися.

“Це був складний час, довелося все починати з нуля. Ще важче було моїм родичам і друзям, які залишилися на окупованих територіях. Люди їхали до Сєвєродонецька переоформлювати пенсії, отримувати свідоцтва про шлюб, народження, але навіть не мали коштів, щоб винайняти на цей час житло”, – розказує Ярослав при зустрічі і мимоволі стискає зуби. По виразу його обличчя і тому, як намагається приховати тремтіння голосу, стає зрозуміло, наскільки важкі спогади про перший рік війни і вимушені скитання.

Інформація про створений Ярославом хостел “Уют” швидко розлетілася серед переселенців. П’ять кімнат, кухня і санвузол стали для багатьох другим домом, де чекають, завжди вислухають і допоможуть.  Номер телефону Ярослава Богомаза передають один одному як номер служби порятунку. Виходить дивна річ: вивіски при вході немає, а адресу “місця, де живуть переселенці” знають.

До квартири №5, як називають місцеві “Уют”, мене супроводжує маленька дівчинка, яка гралася біля під’їзду. Її здивовані оченята показують нерозуміння того, як я досі не знаю адреси цього “усім відомого місця”.

“Не бійтеся! Там вам будуть раді!” – з дитячим захватом показує мені дорогу.

Двері відчиняє Ярослав. Його зовнішній вигляд зовсім не відповідає моїм уявленням про підприємця і директора хостелу – очікувала побачити статного чоловіка середніх років, на обличчі якого відбилися складнощі життя. Зустрічає ж мене молодий скромно одягнений керівник із упевненим поглядом і доброю посмішкою.

Заходжу і відчуваю, як довгим коридором розноситься аромат тільки-но приготовленого обіду й випічки, навколо – заклопотані домашніми справами люди. Оглядаю кімнати: вони не вражають ремонтом і не обладнані дорогими меблями, але затишні та прибрані. Відчуття, ніби втрапила додому до великої дружньої родини.

Заходжу до кімнати сімейного типу.  Це велике світле приміщення, на столі стоїть вазон і клітка з хом’ячком, а на ліжку –  дитячі іграшки. У кімнаті проживає Юлія з шестирічною Хадіджі.

У березні Юлія приїхала до Сєвєродонецька оформити українське громадянство для доньки, народженої на території Росії. Через пандемію коронавірусу мама з дитиною вимушено залишилися в місті. Ярослав допоміг дістати дозвіл від батька Хадіджі для отримання нею громадянства та, щоб пришвидшити процес оформлення паперів, зареєстрував жінку з дитиною у себе.

Залишитись не можна повертатись

Направляємося з Ярославом до кухні. Поки розмовляємо, поряд починає хазяйнувати пан Валентин із Красного Луча. Чоловік – постоялець, цього разу приїхав переоформлювати пенсію та залишився на двотижневу самоізоляцію.

Пана Валентина не дивує присутність незнайомої людини на кухні. Він із творчим ентузіазмом заливає кип’ятком “Мівіну” і невимушено розповідає про труднощі перетину лінії розмежування. На запитання Ярослава, чому саме “Уют”, здивовано відповідає: “Так я ж тут з 2014 року, дорогий мій! Уже постійний клієнт”.

У кімнаті навпроти відпочиває луганчанин Віктор, який живе в “Уюті” з березня.  Чоловік працював у Києві, але через пандемію коронавірусу втратив роботу і вимушено виїхав зі столиці.

“Я ще довго тут буду жити, до Луганська повертатися ніяк не можна!”, – ділиться чоловік.

В “Уюті” знаходять прихисток і багато пенсіонерів, які вимушені кожні два місяці перетинати лінію розмежування для отримання соціальних виплат.

“У мене багато постійних клієнтів. Я навіть знаю, хто коли має приїхати, стосунки у нас уже сімейні. Інколи просять записати у чергу до пенсійного фонду чи соціальної служби, то прокидаюсь раненько і йду записувати”, – з посмішкою розказує Ярослав.


Приваблює людей не лише атмосфера, але й доступна ціна. За 50 грн за добу вони мають чисту постіль, можливість приготувати їжу, відпочити і пожити у комфорті.

“Чому така ціна? Я як порахував, скільки має витратити пенсіонер, щоб доїхати, наприклад, зі Сніжного до пункту пропуску в Мілове, а потім до Сєвєродонецька і назад, то виходить, що з тієї пенсії нічого не залишиться”, – каже керівник хостелу.

Постояльці платять ще менше, а люди з інвалідністю чи ті, хто залишився без грошей, проживають в “Уюті” безкоштовно. Ярослав допомагає продуктами, одягом та знайти роботу.

Безоплатно у хостелі впродовж двох із половиною місяців проживав Сергій із Сорокиного (раніше – Краснодон). Чоловік приїхав до Сєвєродонецька за пенсією, але загубив документи і через упровадження карантинних обмежень, фактично, опинився на вулиці. Сергій не міг повернутися додому чи бодай винайняти житло. Керівник хостелу допоміг відновити паспорт та запропонував дах над головою.

У хостелі проживають люди різного віку, соціального статусу. Уникати конфліктів удається завдяки постійному діалогу з постояльцями, готовності вислухати всі аргументи та розсудити так, як велить совість, ділиться Ярослав.

“Усі люди різні, тож інколи трапляються конфлікти на побутовому рівні. Жив у мене один студент – індус, то він уночі вмикав світло і молився, чим заважав іншим. Я приїжджав, говорив з ним – і врешті знайшли компроміс. Про всі курйозні веселі історії, які трапилися в стінах “Уюту”, можна говорити не одну годину”, – згадує керівник хостелу і посміхається.

“Уют” для кожного 

Хостел для Ярослава не комерційний проект, а справа для душі – так чоловік знаходить сили долати життєві труднощі. У планах Ярослава Богомаза ще й побудувати хоспіс для літніх людей з окупованих територій. Старенькі часто залишаються самотніми, бо діти виїхали або загинули, родичі відмовилися. Хоспіс же допоможе вирішити проблему переселення літніх людей з окупованих територій і догляду за ними.

“Сьогодні я переживаю непрості часи, сам виховую доньку. Допомога людям дає сил триматися, ставати ще сильнішим. Я переконаний, що доброта, відкритість і поміч тим, хто її потребує, зцілюють і ладні творити дива. Мене багато хто не розуміє і не підтримує. Дивуються, як можна витрачати сили, кошти і не мати у підсумку фінансової вигоди. Завжди відповідаю: “Якщо не я, то хто?”, – підсумовує керівник хостелу.

“Уют” розвиватиметься. Зараз чоловік отримав грант на переобладнання кухні за новими стандартами, на черзі – капітальний ремонт кімнат. Ярослав переконує, що покращення побутових умов не вплине на цінову політику і аж ніяк не зруйнує особливий клімат “Уюту”.

Адже «Уют» – це місце останньої надії і перших кроків до особистих перемог.

Вікторія Пилипенко, місто Сєвєродонецьк, Луганська область. Матеріал підготовлено в рамках проєкту Всеукраїнського репортерського пулу

ПОДІЛИТИСЯ:
Top