ПОТЯГ НА ВЕЛИКУ ЗЕМЛЮ

Луганська область географічно найбільш віддалена від інших регіонів країни. І ця відособленість значно поглибилася з початком війни. Змінилося для луганчан чи не все: від доступності та якості продуктів до маршрутів пасажирських перевезень.

І кожного дня сотні людей з Луганщини вирушають до Києва й інших великих міст з надією на краще. З кожної такої поїздки можна писати історії людських доль.

Про подорож Сєвєродонецьк-Київ, інтимно-болісні розмови в купе і втрачену атмосферу безтурботної подорожі, у репортажі Вікторії Пилипенко.

Таксі до Лисичанська і “двадцятка” до Києва

Із Луганщини на “велику землю” курсують лише три потяги, та й ті їдуть через Харків та Київ: Лисичанськ-Ужгород, Лисичанськ-Хмельницький, Попасна-Київ. Квиток на необхідну дату у будь-якому з напрямів потрібно купувати ледь не за місяць.

Добре, якщо плануєш поїздку заздалегідь. Мені ж потрібно до Києва терміново, ще й на визначений час. У такому разі, якщо пощастить, може виручити потяг № 20 “Попасна-Київ” / “Київ-Попасна”, а по непарних – “Київ-Лисичанськ” (ось така головоломка від “Укрзалізниці”).

“Двадцятка”, як називають потяг “Попасна-Київ” сєвєродонеччани, новіший і значно дорожчий. Саме тому залишається невеликий шанс придбати квитки, якщо потрібно терміново виїхати з області. Звісно, вільними залишаються купе і люкс – про плацкарт можна навіть не мріяти.

Мені пощастило придбати вечірній квиток у вагоні-купе, однак тут розпочався новий квест. Сєвєродонецьк не має свого залізничного вокзалу, а найближчі станції – у Лисичанську та Рубіжному. Я завжди обираю станцію Лисичанськ через можливість не поспішаючи сісти у потяг, бо склад формується саме тут.

Фото: Лисичанськ інформаційний

Потяг відбуває зі станції о 20.30, а остання маршрутка з Сєвєродонецька до Лисичанська відправляється о шостій. Постає питання, як дістатися до вокзалу швидко і недорого – аби не довелося довго сидіти у залі очікування.

Обираю популярний серед сєвєродонеччан спосіб дістатися вокзалу – таксі, тут воно відносно дешеве, авто подають швидко.

Люблю цей етап подорожі: спостерігати за вогнями фар зустрічних машин, обдумувати майбутню поїздку, відчуваючи приємне хвилювання від очікування чогось нового. За якихось 15 хвилин мої думки перебиває ввічливий таксист. Частину шляху подолано – на вокзалі.

Я сподівалася одразу з таксі пересісти на поїзд, та натомість мене зустрів не потяг, а натовп людей на платформі. Доводиться ледь не проштовхуватися, щоб знайти місце для очікування і поставити валізу. Виявилося, з липня потяг №20 їздить із Попасної, а в Лисичанську має 10 хвилин на посадку.

Голос із гучномовця оголошує про прибуття потяга, та “двадцятки” не видно, спізнюється. Люди помітно хвилюються.

Фото: Вікторія Пилипенко

Врешті поїзд перед нами, залишивши для посадки замість обіцяних 10 лише 4 хвилини.

На платформі почався хаос: із різних боків біжать пасажири у пошуках свого вагона. Люди бояться не знайти, не встигнути зайняти своє місце. Ні про захисні маски, ні про вимірювання температури не йдеться – аби встигнути.

Вже у вагоні. Сиджу, віддихуюся, дезінфікую руки і раптом помічаю, що потяг приїхав з Попасної майже порожній!

– Ви ж бачите, більшість пасажирів сідає у Лисичанську і Рубіжному. З Попасної у вагоні й десяти людей ніколи не набирається, а ми все одно туди маємо їхати, – з неприхованим розчаруванням говорить провідник.

В дорогу

Мій перший попутник – військовий. Чоловіка проводжають троє друзів: ті фотографуються на фоні потяга та стривожених у пошуках вагона пасажирів, чоловік з вікна їм посміхається у відповідь, закриває рукою обличчя і відвертається. Потяг рушає у далеку дорогу.

Володимир, так представився мій попутник, невисокого зросту, з темно-карими очима, зморшками на ще відносно молодому обличчі та місцями посивілим волоссям. Не говіркий, весь у своїх думках.

У Києві чоловіка чекає пересадка на потяг до Тернополя. Квитки на поїзд із Лисичанська до Західної України дешевші, аніж із Харкова та Києва, тому їх швидко розкуповують пасажири з інших українських міст. А жителі Луганщини нерідко змушені не лише робити пересадки, але й значно переплачувати.

Існує велика мрія усіх пасажирів лисичанських потягів – квоти на квитки у західному напрямі і хоча б один маршрут на південь України.

Фото: Вчасно

Наступна зупинка у Рубіжному. Як і Сєвєродонецьк – це місто хіміків. Лисичанськ із його нафтопереробною промисловістю і Сєвєродонецьк та Лисичанськ із хімічними заводами місцеві називають “трикутником смерті”.

Залізничний вокзал у Рубіжному мені подобається більше, ніж лисичанський: тут чистіше і багато квітів у вазонах. Люди на платформі метушаться, намагаючись встигнути сісти у вагони за 5 хвилин. Тут до нас приєднуються дві літні жінки. З їхніх типово залізничних, отих у клітинку, сумок випадають речі – стає зрозуміло, що їх неодноразово діставали і перекладали з місця на місце. У руках жінки тримають купу документів, їдуть з окупованої території.

Наталя і Людмила з Луганська – пенсіонерки, але досі працюють. Обом трохи за шістдесят, та виглядають набагато старшими – віку додають сиве волосся, безбарвні, позбавлені природного блиску, очі та чітко промальована втома на обличчі.

Наталя їде до дітей в Київ, а Людмила – до сестри в Харків. Провідник просить їх показати паспорт і квитки, а я помічаю, як у Наталі тремтять руки. Жінка намагається глибоко вдихнути повітря, заспокоїтися, але марно.

Питаю, що трапилося.

Наталя боїться не встигнути активувати “Дій вдома” – додаток для контролю за дотриманням режиму самоізоляції, обов’язковий для всіх, хто приїздить із окупованої території.

Прибути на місце самоізоляції й активувати додаток без сплати штрафу можна за 48 годин. Жінки перетнули пункт пропуску у Станиці Луганській  більше дванадцяти годин тому, і робот-помічник почав нагадувати кожні пів години про необхідність швидше прибути на місце самоізоляції.

Додає відчуття тривоги й розуміння, що програма часто дає збій і не відправляє актуальну інформацію про місце перебування.

“Завдяки цьому роботу моя сестра кожного дня і на день по сто раз гутарила з поліцейськими. Вони то вимушені реагувати, коли не підтверджується місце перебування. От і свіданнічала з офіцерами”, – сміється Наталя.

Фото: Ліга. Бізнес

Спробували замовити чай і купити щось перекусити, та через карантин продавати навіть запаковані продукти не можна. Чай нам принесли, але у пластикових стаканчиках – тепер подорожі проходять без склянок із металевими різьбленними підсклянниками.

У повітрі витає напруга, яку карантинні обмеження тільки підсилюють. Взагалі потяги з Лисичанська мають свою, інакшу, атмосферу. Це не студентський маршрут, де всю ніч чутно сміх і веселі розповіді. Це потяги втомлених війною і вимушеним щомісячним кочуванням через лінію розмежування людей. Це потяги, де надія на краще поєднується зі зневірою і безвихіддю. Ледь не в кожному купе можна почути розповіді про пережиті бомбардування, сварки у сім’ї через різні політичні погляди, черги за гуманітарною допомогою або соціальними виплатами.

Така розмова розпочалася і в моєму купе. Наталя і Людмила завели зі мною довгу, тягучу, бесіду. З приємністю спостерігаю, як жінки переходять із російської на українську мову. Чи точніше на рідну говірку, характерну для півночі Луганської області, де більшість слів українські, а російські звучать з українським акцентом. Та їхні розповіді повертають назад, у реальність.

Життя за лінією фронту. З розповідей

2014 рік, Луганщина.

– Показували, що нібито багато людей йшли на референдум. Звичайно, на картинці було багато, бо усіх силою, залякуванням зганяли в одну школу на весь район, от і було багато, – гнівається Наталя.

– А я взагалі не ходила, лише чергу зайняла, щоб не донесли, що не ходила, – сміється Людмила.

2020 рік, Луганщина.

Людей примушують отримувати паспорт терористичної ЛНР. Без документа неможливо навчатися, працювати, а про операції з нерухомістю взагалі можна забути.

– Приходжу на роботу, а мене викликають до начальника. Він так дивиться на мене, а потім нагадує, що я вже пенсіонер. І так ненароком натякає, що звільнить, якщо не зроблю паспорта. А без роботи там взагалі не виживеш, – жаліється Людмила і знизує плечима.

– У мене ж така сама ситуація, – додає Наталя, – але я сину не зізналася, що маю там паспорта. Якщо дізнається – бачити не захоче. А я що, я мусила, страшно ж.

– У нас немає нормального мобільного зв’язку, а мобільний Інтернет взагалі нереалізована мрія. Коли ж страйкували шахтарі, то зв’язок повністю заглушили. А потім, коли з шахтарями якось там владнали, то через півгодини і зв’язок з’явився. Вже б не так очевидно все робили, – сміється Наталя.

Жінки не хочуть жити в окупації, але вимушені. Таких, як вони, тримає нерухомість, яку не хочуть продавати за безцінь, і нереалістичність ідеї придбати житло на території України.

– Хоча є й ідейні, – пошепки говорить Людмила. – У мене сусідка. Як вона раділа, коли Луганськ перейменували на один день у Ворошиловград. Так вона навіть від пенсії української відмовилася, а там на ту одну пенсію прожити ой як складно.

– А як же не стати тут ідейним, – додає Наталя, – якщо зранку до ночі по телебаченню говорять лише про те, яка Україна погана. Ми ж не можемо дивитися українські канали, а з російськими повіриш у всю єресь. Тому я телевізор там взагалі не дивлюся!

Почуте в потязі залишається в потязі

О першій ночі Людмила виходить в Харкові.

Фото: Вікторія Пилипенко

Яскраві вогні міста весело відсвічують різними барвами на вікні потяга. Нас залишилося у купе троє. Я випила води, поставила заряджати телефон і залізла на другу полицю. Втома, роздуми про почуте дали про себе знати.

Вранці Київ зустрів гостей похмурим небом і дощем. Володимир поспішив на інший потяг, а Наталю зустрів син. Жінка заплакала – після майже пів року розлуки вона знову з рідними і в безпеці.

Мене чекають справи. День розпланований по хвилинах, і хочеться встигнути зробити все. Іду і перекручую в голові свою розмову з жінками. Війна, переселенці, лінії розмежування за невеликий проміжок часу стали звичним явищем. Ми звикли жити у постійній напрузі і очікуванні чергового обстрілу. Я вкотре переконалася, що порівняно з життям моїх попутниць, я щаслива людина, адже можу вільно говорити, думати і не боятися висловлювати свої переконання.

Столиця манить мене своїми шумними автострадами, шаленим ритмом і особливою атмосферою. А потім знову буде потяг, купе і історії нелегких людських доль.

Вікторія Пилипенко, місто Сєвєродонецьк, Луганська область. Матеріал підготовлено в рамках проєкту Всеукраїнського репортерського пулу

ПОДІЛИТИСЯ:
Top