Чомусь саме під час тривалих поїздок в автобусі я відчуваю загострення млосного відчуття, що “я тебе не проміняю, тому що ти моя”. Ці совкові автовокзали, зелені, салатові і кольору шпинату жигулі, бабусі з пакетиками з продуктового, убогі дев’ятиповерхівки з Іронії долі, “ритуальні послуги цілодобово”, клумби і поля, бузок, іржаві паркани, дачі, очерети, цвіте ріпак, створюючи жовто-блакитних картину, кози жують траву, Ревучий реве, на трасі хрести з вінками і тут же бігборди на кшталт “поки у тебе є надія, ти живий”, збита машиною кішка, біля дороговказа грають жваві цуценята, ось мости і торгові центри, які далеко попереду за своїх старих індустріальних братів і сестер. Усілякі прояви життя, словом.
Джерело фото: https://www.facebook.com/Artisawayofsurvivall/?fref=ts
Майже повний його спектр і частково яскрава ілюстрація до роману Замятіна “Ми”, який взяла в дорогу … незмінна тільки природа. А ось і цитата:
… ніби тільки ось зараз перший раз у житті, побачив усе: непорушні прямі вулиці, бризкаюче променями скло мостових, божественні паралелепіпеди прозорих жител, квадратну гармонію сіро-блакитних шеренг. І так: ніби не цілі покоління, а я – саме я – переміг старого бога і старе життя, споконвічно я створив все це, і я як вежа, я боюся рушити ліктем, щоб не посипалися уламки стін, куполів, машин … а потім мить – стрибок через століття, з + на -. мені згадалася (очевидно, асоціація за контрастом) – мені раптом згадалася картина у музеї: їх, тодішній, двадцятих століть, проспект, оглушливо строката, плутана штовханина людей, коліс, тварин, афіш, дерев, фарб, птахів … Й бо кажуть, це насправді було – це могло бути.
Це могли бути й наші предки, ті люди з чорно-білих фото, зі світлин кольору сепії. Чомусь навіть на думку спадає Чаплін. Насправді у кожного в родоводі знайдеться хоч один Чаплін, хто буде крізь сльози сміятись, але буде радіти життю, доводити свою справу до майстерності й ніколи не втрачати ентузіазму. А якщо у вашій родині його досі немає, чим не привід стати першовідкривачем любові до життя?
Ситуативний щоденник мандрівника
Веде Ольга Усачова