Київське Євробачення очима волонтера: від заповнення анкети до фінальної ноти, або Як пережити та прожити наймасштабніший музичний фестиваль Європи.
«Ну а раптом», – подумала я, заповнюючи анкету на волонтерство на Євробаченні. Заповнила і забула. Це було в грудні, коли до конкурсу залишалося більше, ніж півроку, саме тому і не доклала особливих зусиль до того анкетування, а «3 цікаві факти про себе» придумала на ходу. Це вже пізніше, на початку 2017 року, дізнаюся, що саме цей пункт був ключовим при відборі.
Тоді ж, в лютому, отримала перший дзвінок із запрошенням на співбесіду. Тремтіння рук та намагання згадати усі англійські слова перед куратором виправдали себе: «Вітаємо, ви пройшли відбір, запрошуємо приєднатися до команди волонтерів Євробачення!» Мені не віриться.
У той момент всередині боролися дві емоції, дві маленькі «Я» повсідалися на плечі з різних боків. Перша говорила: «Класно, зможеш безкоштовно подивитись концерти», а інше шепотіло: «Навіщо тобі треба ця відповідальність і стрес?» Утім, вони якось ужилися і дали добро.
Eurovillage на Хрещатику
Кілька тижнів тренінгів та підготовки пролетіли, ноги завчили дорогу від дому до МВЦ, бейджик отримали (і футболку теж, куди ж без неї), і навіть посвяту пройшли. Від початкових вагань не залишилось ні сліду – я готова була рватись до бою, лише ставте більше змін у мій розклад! Навіть на травневі свята скасувала поїздку додому, сказали б скоріше, яким буде графік!
До конкурсу тиждень, коли з’явиться той графік… Три дні? Надія починала згасати: «Невже мені не вдасться попрацювати? Краще б усе-таки поїхала додому». Але ж ні! О 9 вечора задзвонив телефон:
– Добрий вечір, вас турбує Євгенія, координатор волонтерів, ви б могли бути завтра о 8 ранку в МВЦ?»
– Так, звісно…
Відповіла ствердно, але… Що? «Це так телефонуватимуть кожен раз і ніякого розкладу не буде? – промайнуло в голові. – А як же організованість, підготовка і дисципліна? І взагалі, де повага до особистих планів волонтерів?» Одне з маленьких «Я» весело підсміювалося, нагадуючи, що відмовляло мене від цієї затії. «Але нехай, – заспокоювала себе, – можливо, організатори ще не увійшли в ритм і далі буде краще. Досить панікувати».
Але ж ні. Організація дійсно трохи підкачала. І добре, коли ти просто студент і у тебе вихідні, але ж частина волонтерів має постійну роботу, з якої отак раптово не піти.
Вид на грін рум навпроти сцени, Арена МВЦ
Імовірна втрата «робочих рук» не виявилася проблемою. У відділі логістики було аж забагато людей, а з цього випливає ще один мінус – за два тижні Євробачення на кожного волонтера випало в середньому по чотири зміни замість очікуваних десяти. Тобто людей відібрали, усім необхідним їх забезпечили, а вони не працювали! І не тому, що не хотіли, а тому, що просто не було роботи.
Хоча насправді гріх жалітися: не доводилося виснажено падати з ніг після довгого робочого дня, але в той самий час, усі привілеї волонтера залишалися. А їх було чимало: від їжі та безлімітного проїзного на всі види транспорту на час проведення фестивалю до можливості відвідати концерти та доступу на вечірки в Євроклаб.
І ми користувались цими привілеями. Найкращі моменти дійсно були під час самих шоу. Тут було усе: селфі з іноземцями, співи пісень та навіть голі сідниці. Перші два півфінали уже здавались величезними, але, як виявилось потім, це був тільки початок: фінал перевершив усі очікування.
День фіналу, як можна зрозуміти, потребує найбільше уваги. Тоді обидві «Я» знову міцно всілися на моїх плечах: одна була готова приїхати в МВЦ ледь не зранку, аби поринути в усю цю атмосферу, а інша хотіла до останнього залишитись вдома – дуже вже боялась якихось провокацій чи навіть терактів. Утім, це недивно: будь-яка масштабна подія у наш час означає підвищений рівень небезпеки, а коли країна знаходиться у стані війни, то й поготів.
Сцена Євробачення в МВЦ, вид із фанзони. На сцені учасники з Білорусі
Але переміг компроміс: у МВЦ прибула за дві години до початку шоу, аби все роздивитись. Та виявилось, що дві години – це зовсім мало, бо як мінімум половина часу пішла на перевірку. Та, на яку раніше витрачалося до десяти хвилин, перед фіналом тривала в рази довше. Перевіряли всі: і військові, і поліція, і охорона. Але це, мабуть, і правильно, так потрібно робити, аби оті хвилювання однієї з моїх маленьких «Я» не справдились.
Коли нарешті вдалося потрапити всередину, очі важко було втримати в якійсь одній точці, настільки все було захопливо. Людей десь утричі більше, аніж на півфіналах, усі випивали, спілкувались та сміялись. Європейці гуляли в костюмах Вєрки Сердючки та Кончіти Вурст – епатаж запам’ятовується найбільше. Діджей «розігрівав» публіку хітами попередніх років. Згодом на сцену вийшов головний менеджер сцени шоу і дав настанови глядачам та працівникам: коли мали ввімкнути ліхтарики, коли фанам треба помовчати, а коли щось викрикувати. Усе для підтримки артистів.
Ведучі конкурсу Володимир Остапчук й Олександр Скічко. Тимур Мірошніченко загубився десь у грін румі
Після того, як з’явилися ведучі, усе пролетіло як одна мить. Багаторазове прослуховування пісень конкурсантів не виявилося даремним. Ліворуч від мене стояли британці, а наші спільні запальні підспівування могли б стати ще одним виступом фіналу. Праворуч – чоловік, у якого була паличка зі змінними прапорцями, тому його національність так і залишилася загадкою. Але він запам’ятався іншим – у перервах в побіжному діалозі поділився, що знає трохи російську, а от українську не розуміє взагалі – вона звучить для його іноземного вуха більше як польська чи чеська. Сприйняла це за комплімент.
— Veronika Harmash (@VeronikaHarmash) May 13, 2017
Остаточно моє серце розтануло уже після фанфар та оголошення переможця. Фінальна пісня «на біс» у виконанні сестри переможця, котрого, до речі, підтримував увесь зал, – лише заради цього варто було іти на фінал. На цю молоду португальську дівчину дивилися двадцять мільйонів людей, а вона не звертала уваги. Усе було без гучних промов та пафосу – тільки музика і ще раз музика.
— Veronika Harmash (@VeronikaHarmash) May 13, 2017
Про музику говорили й у метро. У той вечір довелося вперше їхати у підземці о третій ночі. Ще й переповненому вагоні. Але нічого – усе було спокійно, і маленьке «Я» на моєму плечі лише стиха зітхнуло. У той вечір вкотре зрозуміла, що пишаюся Україною. У той вечір усе було присвячено музиці.
Про жодні мінуси думати, а тим більше говорити, не хотілося. Хоча вони були. І ефектна «дупа» прямо перед телевізійними камерами (Джамала ж її не побачила) – це лише вершина айсбергу.
З іншого боку, усе приходить з досвідом. Це аксіома, яка працює однаково, що для організаторів, що для волонтерів чи гостей. Треба просто робити, співати і жити.
