«Один український військовий загинув в зоні АТО…»
«Бойовики атакували українські позиції…»
«Авдіївку знову обстрілювали…»
Такі заголовки чи не щодня трапляються нам у стрічці новин. Часом ми клікаємо на них, але ще частіше — ні. Люди втомилися слухати про війну. Деякі ж люди втомилися слухати саму війну. Ті, хто живе за лічені кілометри від неї і засинає під акомпанемент «Градів». А ще там є журналісти, котрі, ризикуючи життям, передають інформацію з гарячих точок, аби хтось, сидячи в безпеці на дивані, зміг прочитати репортаж про те, як чоловік втратив усе після однієї гарячої ночі на українському фронті.
Крістіан Боріс — канадський журналіст, який з початку війни на Донбасі живе на дві країни. Під час загострення боїв на початку лютого він перебував чи не у найгарячішій точці — Авдіївці. Його репортажі для CBC, Washington Post, Al Jazeera відкривають очі на правду тим, хто живе за тисячі кілометрів від українського фронту.
Джерело: medium.com
Коли ви вперше побували на Донбасі?
Це було взимку 2015 року. Я якраз працював над історією про дрони, які робили для армії українські волонтери. Ми з колегою намагалися зібрати більше інформації, і один командир подзвонив і сказав, що коли ми хочемо побачити дрони на власні очі, то мусимо їхати на Донбас. Тож ми сіли на потяг та опинилися в Красноармійську.
Що спонукало вас поїхати туди наступні рази?
Я вважаю, що саме на фронті можна знайти гарні історії. Мінськ-2 якраз був підписаний, і мені було цікаво їздити на схід України.
Цього року я був там лише двічі. Перший раз я приїздив на тиждень, потім — на один день. У 2015 я бував тут дуже часто, а от у 2016 — досить рідко.
Чому?
Бо це було нікому нецікаво. До слова, це ще й дорого — потрібно найняти водія та посередника, який допомагає тобі у роботі над матеріалом, перекладає та домовляється про інтерв’ю.
Які труднощі найчастіше постають перед вами під час поїздок?
Усе завжди хаотично, люди кричать на тебе, особливо, коли дізнаються, що ти іноземний журналіст. Місцеві і солдати питають тебе, якого чорта ти сюди приїхав. Зазвичай люди просто негативно налаштовані щодо журналістів. Лише зрідка хтось радий бачити тебе там. Тож, узагальнюючи, це просто досить складна робоча атмосфера.
А ще мова. Я зараз вчу російську, бо більшість людей на Донбасі розмовляє саме російською. Української я майже не чув.
Навіть серед солдат?
Дуже, дуже, дуже рідко.
Джерело: medium.com
Як щодо безпеки?
Для мене це не є проблемою, бо я завжди підготовлений у цьому плані. В мене є спорядження, я беру його в оренду. Це, звісно, шолом, бронежилет, можуть бути наплічники, наколінники. Ти завжди маєш бути насторожі.
Ви сказали, що люди геть не раді бачити журналістів, уточнивши «особливо іноземних». Чому?
Чесно кажучи, дехто радіє саме тому, що ти іноземний журналіст. Люди чомусь думають, що у тебе більше можливостей. Наприклад, одного разу до мене підійшло п’ятеро жінок і сказали мені передати Порошенку, що їм ця війна не потрібна і вони хочуть, аби вона закінчилася. Звісно, я не міг йому подзвонити і про це поговорити. Але людям здається, що коли ти закордонний репортер, дістатися до президента можливо.
Але, зазвичай, тебе просто не люблять. Особливо зараз, коли вже минуло три роки з початку війни. Люди дивляться на тебе і думають, якого чорта ти сюди приїхав? Колись фотограф знімав людей, котрі стояли у чергах за продовольством в Авдіївці, і одна жінка стала на нього кричати, мовляв: «Нащо ти мене фотографуєш? Я не хочу, аби мене такою бачили».
Що ви робите в таких ситуаціях? Перестаєте знімати?
Різні люди реагують по-різному. Уже іншого фотографа кілька разів закликали перестати знімати, але він не слухав. Це майже спричинило велику проблему. У такі моменти люди, та й солдати, починають відверто нервувати.
На Донбасі є люди з різними поглядами. Ви говорили з тими, хто підтримує Росію?
О так. Вони не вірять всьому, що ти кажеш. Якось ми розмовляли з двома жінками, які переконували, що саме українські військові вели обстріли. Вони доводили, що на Донбасі немає російських військових, є лише якісь волонтери. Коли мій друг розповів, що він зустрічав російських військових на Донбасі з регулярних військ, які проходили там службу, ті жінки назвали його брехуном. Вони вірять усьому, що показує телебачення. А дивляться вони російські канали.
На вашу думку, війна на Україні достатньо висвітлюється за кордоном? Який узагалі попит на таку інформацію?
Ні. Коли я приїжджаю додому, в Торонто, люди взагалі не знають, що відбувається в Україні. А от зараз, наприклад, у мене багато роботи, бо з’явився інтерес до теми. У 2016 це нікому не було цікаво. Журналісти навіть почали жартувати, мовляв, якщо хочеш, аби редактор прочитав твій лист, напиши у темі «Я в Сирії». І тільки тоді вже можеш уточнювати, що насправді ти в Україні. Зараз же, частково через те, що Трампа обрали президентом, тема війни на Донбасі досить популярна.
Коли ви пишете матеріал, наскільки об’єктивним ви є? Як ви взагалі пишете? З якими емоціями? Ви узагалі емоційний чи просто викладаєте факти?
Я намагаюся бути емоційним, тому що, на мою думку, такі історії є цікавими. Я поділяю матеріали на два типи. Перший — це новини, коли тебе просять написати текст на 800 знаків з місця подій, додати факти. А є нариси — коли, наприклад, чийсь будинок був повністю зруйнованим внаслідок обстрілу. Особисто мені цікаво писати саме у другому варіанті, бо це допомагає людям зрозуміти. Якщо ти даєш суху статистику, людям байдуже. Але коли ти розповідаєш про ситуацію через призму однієї особистості, це допомагає набагато краще усвідомити, як війна впливає на людей.
Джерело: medium.com
Як ви зазвичай спілкуєтеся з такими людьми? От, уявімо, хтось щойно все втратив, і тут зявляється якийсь журналіст і розпитує про трагедію…
Це дуже складно. Я змушений просити посередників, з якими я працюю, аби вони поговорили з потенційним героєм матеріалу. Жодного легкого способу зробити це не існує. Деякі люди сприймають журналістів просто як щурів, хто прийшов сюди заробити грошенят на чиїйсь утраті.
Люди дуже швидко звикають до війни. Як на мене, це просто реакція на те, що вони нічого не можуть з цим вдіяти. Ти просто біжиш до підвалу і ховаєшся там, доки обстріл не скінчиться.
Люди у відчаї?
Так. Я радше сказав би, що вони втомлені. Це найкраще опише всю ситуацію. Вони настільки втомлені ховатися, вони бояться обстрілів, бояться того, що зникне електрика чи вода. Вони просто злякані.
А як себе ведуть діти?
Була одна квартира, вщент зруйнована внаслідок обстрілів. У стіні — величезна дірка. Від того місця не лишилося нічого вцілілого. А діти просто собі бігали по сходах, сміялися і мали щасливий вигляд. Я не хочу сказати, що це круто, але добре, що діти можуть лишатися дітьми у такій ситуації.
Ви іноземний кореспондент. Які за кордоном існують стереотипи щодо війни в Україні? Чи ви намагаєтеся їх спростувати?
Якось я робив матеріали для досить великого медіа. Вони дещо виправили і додали «громадянська війна». Я почав сперечатися з людиною, яка редагувала текст, кажучи їй, що це геть не громадянська війна. Це організувала Росія, і це швидше вторгнення, ніж громадянський конфлікт. Вони ж відповідали мені фразами із Russia Today — «це міжусобний конфлікт, там немає російських солдат»… Кожен, хто слідкує за подіями на Донбасі, знає, що це маячня.
Ви бачили фільми чи, можливо, читали книги на тему війни на сході України? Що ви про них думаєте? Чи схильні вони романтизувати події?
Таких фільмів я не бачив. Я переглядав документальні стрічки, але книг не читав. Це просто тому, що я сам там буваю, і мені не дуже цікаво читати чужі думки.
Але я думаю, що ці події будуть романтизовані. Так робить кожна країна, коли мова йде про війну та солдат. Це доводять всі американські фільми. Я переконаний, що так станеться і зараз, вірогідно, вже так відбувається. На мою думку, це природно, коли люди сприймають солдат своєї армії як героїв і хочуть зробити з цього гарні історії.
Коли ви перебуваєте в Києві, вам хочеться повернутися? Демобілізовані солдати часто кажуть, що їх тягне назад, на війну. З вами відбувається те ж саме?
Так. Це захоплююче. Знаю, звучить досить дивно, але бути там цікаво. Якщо хтось каже, що це не так, вони просто брешуть. Коли ти там, у такому середовищі, де повно ризиків, де ти постійно під тиском, і перед тобою стоять складні завдання… Це хвилююче. Тож не дивно, що багато людей продовжують повертатися або шукати нову війну.
Як ви оцінюєте свою роботу? Що це змінює? З якою метою ви це робите?
Я не думаю, що це щось змінює. Я просто насолоджуюсь своєю роботою. Хтось говорить, що вона на щось впливає. Я не знаю, можливо, це має незначний вплив. Так працює бізнес — ти мусиш бути у місцях, де трапляються події, що становлять високий інтерес. Просто треба їхати туди, де людям цікаво, і зараз цікаво тут.
Спілкувалася Людмила Корнієвич