Перейти до вмісту
Home » Де починається й закінчується Швейцарія

Де починається й закінчується Швейцарія

Констанц

Перетинати швейцарський кордон мені доводилося неодноразово, бо далеко їхати не треба: межа між ЄС і позаблоковою Швейцарією пролягає майже під носом. Містечко Констанц, що розкинулося на березі озера Бодензее, – німецький варіант сусіднього Кройцлінгена у Швейцарії. Чи не перша історія, яку почуєте від місцевого гіда, відкриє таємницю автентичних швейцарських будинків Констанца. Після поразки нацистської Німеччини Констанцу вдалося вберегти свої вулиці від бомбардувань, бо місто ховалося під ліхтарями Швейцарії. Уночі всі німецькі міста вимикали світло, а Констанц – ні. Це і вводило в оману радянських винищувачів. Тоді про геолокацію мова не йшла, і військові думали, що світиться нейтральна Швейцарія, тому й оминали Констанц десятою дорогою.

Швейцарія й досі де-факто починається ще в Констанці. Хоча це місто радше гібрид: тут по-німецьки не толерують запізнення й не надто переймаються зовнішнім виглядом, але в кожному третьому подвір’ї з казковим швейцарським екстер’єром стоїть не менш казковий кабріолет – яскраво-жовтий чи червоний, або лискучий ретро, нерідко зі швейцарськими номерами. Логіка проста: швейцарці купують собі резиденції в Німеччині й на вихідні приїжджають у Констанц – шопитися й відпочивати на широку ногу.

У суботу констанцькі супермаркети знемагають від напливу жителів сусідньої країни. Візки ледь витримують запаси харчів, мила, рушників, що їх швейцарські шопери набирають на тижні вперед. Причина такого буму – шалено низькі ціни (порівняно, звісно): усі продукти щонайменше вполовину дешевші за швейцарські. Рекорди б’є м’ясо: у Німеччині в середньому коштує три євро, а у Швейцарії рідко знайдеш щось дешевше за 20.

Цюрих

Моя перша де-юре Швейцарія відбулася в березні. Досі ламаю голову: чому на кордоні подекуди так ретельно муштрують автомобілі, а іншим разом не побачиш жодного митника? Першого разу нас перевіряли близько півгодини: зібрали паспорти, завели в салон псів, які були занадто дружелюбні для суворого контролю, та врешті-решт до Цюриха ми поїхали без одного юнака. Хлопця в дредах і в хіпстерському лахмітті попросили вийти.

За менш ніж годину можна дістатися з Констанца до фінансового центру одної з найбагатших країн континенту. Не раджу досліджувати Швейцарію в неділю, бо, як і в більшості європейських міст, робота в цей день – табу. Тому доведеться тільки заглядати у вітрини, хоча зважаючи на студентську купівельну спроможність, трагедія не велика. Для швейцарця ціни не такі кусючі, бо заробітна плата, навіть найменша, не дозволяє бідувати. Швейцарське законодавство офіційно не встановлювало мінімальної зарплати, але в середньому цифра така ж, як і в Україні, – три тисячі. Щоправда, євро.

Березневого недільного ранку Цюрих з населенням у 400 тисяч чоловік більше нагадував місто-привид. Можна було без остраху йти головною автомобільною дорогою. Якщо маєте обмежений бюджет, не робіть дурниць, купуючи квиток на громадський транспорт. Вам просто він не знадобиться, бо все, що варто побачити, знаходиться в центрі. А 240 гривень зекономити не завадить. Саме стільки в нашій валюті коштує в Цюриху квиток на 24 години автобусних перевезень.

Культурну програму (у топі – музей годинників) можна виконати за кілька годин. А якщо ви, як і я, за природою університетський пілігрим, раджу відвідати Цюрихський університет і Вищу технічну федеральну школу, чиїми випускниками свого часу були Ейнштейн і Рентген. Нині заклад посідає топову позицію серед вишів світу в галузі інженерних наук та інформатики. Зовні – це ніби ретушована оксфордська Бодліанська бібліотека, а всередині – точно італійський дворик.

Опісля можна ще кілька годин помедитувати на березі озера, синішого за небо в сонячну погоду. А тоді придивитися до людей і як вони живуть у світі ідеальних ідеальностей. Он пані ідеально п’є каву; ті двоє під сімдесят, у кедах і спортивних пов’язках, ідеально роблять пробіжку; вона ідеально вигулює пса, який ніжиться на ідеально рівних газонах.

Складається враження, що в Цюриху все занадто спокійно і правильно. Тут тобі не займана війнами Європа, ота стара, добра, з червоно-зеленими чепчиками замість дахів, католицькими соборами, до блиску чистими вулицями, вікнами без фіранок і крамницями без поріжків. У певний момент стає до болю нудно, починаєш шукати недоліки, заглядаєш у всі шпарини, вдивляєшся в усі стіни – і тільки на окраїні міста нарешті бачиш графіті на біленій стіні, та й те – акуратно мальоване англійське Royal. А під вечір, вмощуючись у кафе з чудовим видом на приозерні будиночки копенгагенського стилю, питаєш офіціанта, чи є у них вай-фай. І він з високо задертим носом рече: “Натюрліх! Ви ж у Швейцарії!”

Люцерн

Цього разу наш автобус митники проігнорували, жодних перевірок не було. Тому замість запланованих чотирьох годин споглядання їдучо-зелених узбіч, витратили лише дві. Коли вчетверте перетинаєш Швейцарію, уже без надмірної ейфорії дивишся на ті пасовиська з коровами (наче вилитими з молока, щоправда, не фіолетового кольору) і синющі озера в оточенні блідо-голубих Альп. Половину шляху доводиться їхати в тунелях: так втручання у дикий світ зводять до мінімуму.

Коли не доїжджати до міста, можна сходити на шоколадну фабрику Lindt. Називається фабрикою, хоча радше облаштована, як Львівська майстерня. Непримітний будиночок посеред лісу – це аж ніяк не гігантський Roshen. Складається враження, що повертаєшся у часі на кілька десятиліть назад, коли бачиш коней з вершниками у випрасуваних до ідеальності сорочках і чуєш запах конюшні десь неподалік.

У самій фабриці швидко повертаєшся до сучасності. Тут можна спробувати всі п’ятдесят відтінків шоколаду в будь-яких фізичних станах, і щастя вистачить на цілий день. Однак і без шоколаду рівень глюкози в Люцерні стрімко зростає.

Не намагайтеся прочитати історію на стінах будинків старого міста. Хоча вони й розмальовані у стилі Середньовіччя, більшість малюнків – то підробка. Так уже склалося, що Люцерн не може похизуватися революціями чи громадянськими війнами. Тому, щоб привабити туристів, його жителі вирішили малювати історію самотужки.

Є в місті, втім, два знакові історичні об’єкти. Перший – міст Капельбрюкке, збудовний у чотирнадцятому столітті, який кілька разів згорав ледь не вщент, але якимось дивом уцілів. Другий – скульптурна композиція «Напівумерлий лев» – пам’ять про щвейцарських гвардійців, які загинули під час облоги палацу Тюїльрі 1792 року, до останнього захищаючи короля. Над барельєфом у скелі вирізьблений напис HELVETIORUM FIDEI AC VIRTUTI, що значить “вірності й відвазі швейцарців”. Нижче – латинські числа 760 і 350 – кількість загиблих і тих, кому вдалося вижити, відповідно.

Наостанок Люцерн змусить вас забути про турботи, як би ви не намагалися про них собі нагадати. Кажу із власного досвіду, бо я особисто в той день викинула з голови думки про свої чотири курсові й недалекі дедлайни і просто спостерігала за людьми. Вони справді тут поважні, спокійні й мають зосереджену ходу. А жінки вдягаються просто, без надмірностей, але в хорошу якість і зі смаком. У вмінні добирати одяг швейцарці такі ж майстри, як і у виготовленні годинників.

Північна й Центральна Швейцарія говорить переважно німецькою, і тільки в одному супермаркеті неподалік Люцерна у відповідь на моє “хальо” почула різке “бонжоррно”. А що далі на південь, то більше офранцужується Швейцарія. У Женеві, наприклад, німецької майже не почуєш.

Але одне тут усюди лишається незмінним – швейцарська якість і, на жаль, ціна.

 

Ділилася враженнями Валерія Ковтун

ПОДІЛИТИСЯ:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.