Обережно: інтимні роздуми, коли не боїшся здатися смішним.
До чого ж іноді хочеться знати, хто всі ці люди навколо. Перехожі, ті, хто лається, ті, хто їсть сушену рибу з пивом. Хто ці бездомні на львівському вокзалі, ким були до того, як стали безпритульними? Один сидів на пероні на сусідній лавці, дуже схожий на актора, сумного такого, якого попсувало життя, стомленого, − як зі скандинавської трагікомедії. Це явно персонаж Каурісмякі. Або Муратової.
А цей праворуч дуже шляхетний кочівник − чистий, умитий, з вимитого головою, причесаний. Подорожні. Що мене відокремлює від вас? Чи не мийся я кожен день, не пери одяг, − і у вашій банді. На перший погляд. Усе на перший вигляд. Так, ці люди чужі, та ким були в минулому житті?
Цей безхатько носить із собою старий, навіть старомодний, банальний календарик з трояндочками, старі чеки і збільшувальне скло. У купе зі мною їде Рената Литвинова. Та не вона. Звичайно. Але її типаж. Перший раз бачу, але хочу взяти інтерв’ю чи просто поспілкуватися. Вона манірна, інтелігентна, в червоних кедах, які аніскільки не роблять її пацанкою. Хто вона? Викладач музики, художниця?
Такі «загадки» хочеться і не хочеться розкривати одночасно. Хочеться залишатися стороннім спостерігачем, бо незнайомці завжди симпатичніші, вони неземні, як напівбоги, без недоліків. У цьому вся романтика вагонів і невідання, фантазії і старих рейок, кома в горлі і склянок у підстаканниках.
Зображення: facebook/Art is a way of survival
Міркувала Ольга Усачова