МЕНІ 23, А РЕЖИМУ НА 3 РОКИ БІЛЬШЕ. БІЛОРУСЬКА МОЛОДЬ ПРО ЛУКАШЕНКА ТА ПРОТЕСТИ

Вже другий тиждень поспіль у Білорусі продовжуються мітинги проти результатів виборів.

За офіційними даними, на президентських виборах у країні Олександр Лукашенко набрав 80,1% голосів, а опозиційна кандидатка Світлана Тихановська – 10,1%. Такі цифри обурили населення, і одразу після оголошення попередніх результатів, 9 серпня,  люди масово вийшли на вулиці. Бійці ОМОН, аби придушити протести, застосовували водомети, світлошумові гранати, сльозогінний газ та зброю. Як наслідок – тисячі затриманих, а кількість жертв та зниклих безвісти невідома.

Сьогодні по усій країні протестують медійники, студенти, працівники величезних підприємств. Всі вимагають одного: чесних виборів без Лукашенка. 

Про те, як нині живе білоруська молодь, яка вийшла проти тоталітарного режиму, в нашому матеріалі. 

Дар’я, 23 роки, IT-фахівчиня

“Ми хочемо скоріше відсвяткувати перемогу.”

Лукашенко вирішив балотуватися на шостий термін.  Звичайно, це викликає обурення, тому що влада повинна змінюватися, як мінімум.

Мені 23 роки, а режиму на 3 роки більше. Ми живемо в умовах справжньої диктатури, де за будь-яку непокору можуть відрахувати з університету, звільнити з роботи, ув’язнити, оштрафувати. Коли я навчалась в університеті, мене викликали в деканат за те, що звернула увагу на холод в гуртожитку і тим самим нібито зганьбила честь закладу. Іншого разу перешкоджали моїй освітній поїздці до Польщі, бо “там будуть розповідати, як у Білорусі все погано”.

Та зараз в опозиції практично все населення Білорусі. Є кілька причин.

До виборів Лукашенко проігнорував коронавірус, заявивши, що у людей психоз, і вони носять намордники. Справжню кількість смертей від Covid-19 приховували. Таке абсолютно байдуже ставлення до людських життів розлютило багатьох.

Коли у ході передвиборчої гонки з’явились альтернативні кандидати, Лукашенко всіляко перешкоджав їхній діяльності, а на виборах вдався до жахливої фальсифікації голосів — це і стало останньою краплею для населення.

Жодна людина з мого оточення не підтримує Лукашенка. Навіть ті, хто раніше був абсолютно аполітичним або з ким ми сперечалися щодо політики, цьогоріч почали активно постити у себе в соцмережах інформацію про безчинство режиму. Мої батьки, яким за 50, вперше почали обговорювати зі мною політику і погоджуватися з моїми думками.

Багато знайомих беруть активну участь в протестах, але зараз важливо не тільки це. Ми відправляємо листівки солідарності тим, хто опинився за ґратами, перераховуємо гроші на оплату штрафів тощо. Зараз важливі різні форми підтримки, не тільки вихід на вулицю. Самоорганізація білорусів — це справжня сила. Ми довели самі собі, що нам не потрібна жорстка рука однієї людини, ми і самі чудово приймаємо рішення. 

“Люди сидять в Інтернеті, подорожують, спілкуються з іноземцями. І нерозумно намагатися одягнути цим людям рожеві окуляри та сказати, що ми живемо в “країні для життя”. Людей більше не залякати, протестують всі — від працівників заводів, які оголошують страйк по всій країні, до айтішників”.

Зараз знайомі постійно пишуть, що не можуть зосередитися на робочих завданнях, тому що звідусіль надходить інформація про побиття мирних громадян, складно спокійно робити свою роботу, коли відбуваються такі несправедливі речі. Вся країна дуже прагне змін. Ми хочемо скоріше відсвяткувати перемогу. Багато IT-компанії готові запропонувати допомогу в працевлаштуванні, якщо силовики захочуть змінити роботу, та допомагають родичам і друзям своїх співробітників, якщо ті втратили роботу через політичні мотиви. 

Катерина, 23 роки, маркетологиня

До цих виборів я не цікавилася політикою. Вважала, що тільки людина визначає, як їй жити: якщо хоче заробляти – це можна зробити в будь-якій країні.

Для мене мітинги, які зараз проходять по всій країні, радше, не проти Лукашенка, а за справедливість, чесність  і відкритість. Я вважаю, що час Лукашенка вже вичерпаний. Весь світ побудований на змінах, і щоб будь-яка система (навіть біологічна) розвивалася, потрібні зміни: еволюція і революція. 

“Для мене важливо, щоб мій президент був грамотною людиною, яка відповідає за кожне вимовлене слово. Мене абсолютно не влаштовує, коли мій народ називають “бідним народом”, “вівцями”, чи кажуть, що роль жінок – народжувати дітей і задовільняти чоловіка.”

Багато моїх друзів  беруть участь у протестах, більшість намагається хоч чимось допомагати: публікувати інформацію у своїх соціальних мережах, допомагати об’єднаному штабу або незалежним ініціативам. Але бояться! Всі бояться один за одного. Ми стали частіше листуватися і домовлятися з друзями, щоб банально переконатися, що все добре. Наші батьки розуміють, що потрібні зміни, й не проти всієї діяльності. Але, звичайно, дуже хвилюються: постійно дзвонять, питають, просять писати відразу, як є можливість.

Після виборів повсякденне життя кардинально змінилось. Починаючи з того, що на пару днів я залишилася абсолютно без роботи через відсутність Інтернету, закінчуючи тим, що я боюся їхати додому ввечері. Справді! Я боюся, що буду їхати додому, а у дворі мене схопить ОМОНівець (вони часто чатують у дворах, щоб ловити тих, хто біжить із протестів, а разом із ними й людей, які просто йдуть додому). На роботі і з близькими зараз всі розмови тільки про те, що відбувається, і як кожен із нас може допомогти. Іноді не працює транспорт. Кожен день ввечері закривають метро. 

Та є і плюс: мешканці усіх районів створили спільні чати в месенджерах. Всі там так згуртувалися, бажають один одному на добраніч і доброго ранку.

Дмитро, 23 роки, інженер-проектувальник

Лукашенко давно став втрачати свої позиції. Масовими ж протести стали завдяки Телеграму – люди не знали, наскільки нас багато невдоволених, а Телеграм-канали показали це. 

Особисто мене режим зачепив побічно. Та зараз двоє людей вже загинули від рук силовиків, і мені здається, що інформація про кількість жертв виявиться більшою. Не кажучи вже про стагнацію економіки, свинське ставлення до людей і погіршення відносин з іншими країнами.

На роботі у мене ніяких страйків немає: це переважно старше покоління, яким байдуже майбутнє нашої країни.  Ми ж із дівчиною і друзями кожен день виходимо на вулиці Мінська на демонстрації і мітинги. Пощастило, що не затримали у перші дні протесту. Батьки ж беруть участь тільки в санкціонованих заходах.

Єлизавета, 21 рік, менеджерка з продажу

“План Лукашенко зараз – повернути країну в його “зоряні роки” 2002-2004.  Це абсурдно!”

Люди втомилися.  Втомилися чекати змін, спостерігати за тим хаосом, який кожного разу влаштовував Лукашенко.  Втомилися мовчати та терпіти ставлення як до худоби.  26 років – це більше, ніж моє життя! План Лукашенко зараз – повернути країну в його “зоряні роки” 2002-2004.  Це абсурдно!  Режим Лукашенка має бути повалений. Тому що це диктаторський режим. 

Лукашенко не виправдав себе як політик.  Так, у нас не було війн, але скільки він убив людей.  Скільки зниклих безвісти. 

8 серпня затримали мою знайому за те, що та була спостерігачкою на виборах і написала заяву в прокуратуру з приводу фальсифікації.  Її забрали міліціонери і мовчки відвезли, близьким довелося впродовж кількох годин шукали дівчину.  У підсумку дали 12 діб і відправили в Жодіно (слідчий ізоляторів в місті Жодіно, Білорусь, – ред.)

Моя сім’я все своє життя працює на державних посадах. Рідні дуже бояться за мене, намагаючись відгородити, але самі зрідка виходять неподалік від будинку постояти на мирних протестах.  Всі мої друзі кожен день знаходяться на площі і проспекті. Аж надто болить у кожного!

Останніми днями мені стало страшно ввечері повертатися додому, тому що у дворі будинку періодично з’являється ОМОН, а від них ніколи нічого доброго не чекаю, боюся.

Ангеліна, 20 років, студентка

“Нинішні протести  фактично стали повсякденним життям”

Я не знаю, як можна ставитися до людини, яка вбивала політиків в 90-их, яка вбиває і калічить людей зараз, яка підпорядкувала собі всі державні органи та інститути. Це вже навіть не ненависть. Я просто хочу, щоб він пішов, і ми змогли забути його як страшний сон.

Звичайно, режим повинен бути повалений. Я навіть не уявляю, які можуть бути аргументи проти. Вже 26-ий рік при владі дід, який публічно ображає свій народ, який знищив економіку, освіту та інші сфери, який контролює абсолютно всі рішення в нашій країні. А ми хочемо поваги до себе і своїх прав. Ми хочемо і можемо жити гідно. У Білорусі ж купа розумних і талановитих людей, які могли б будувати цю країну, якби влада їм не заважала.

Зараз практично все моє оточення так чи інакше підтримує протести. Почали висловлюватися навіть ті люди, від яких я цього аж ніяк не очікувала. Багато ходять на акції, хтось допомагає фінансово, хтось поширює інформацію. Сім’я теж підтримує протестувальників. Мама, звичайно, хвилюється, якщо я кудись йду, і намагається мене взагалі не пускати. Але вчора ось сказала, що якби у неї не було маленької дитини (сестрі 7 років), вона пішла б на акції разом зі мною, і попросила терміново купити їй будь-яку білу майку, тому що на роботі вони вирішили працювати в білих майках на підтримку мітингувальників

“Як режим зачіпає мене особисто? Я не можу отримати нормальну освіту у своїй країні, тому що державі потрібні не розумні люди, а раби, які не вміють думати. Я не зможу отримати на роботі гідну зарплату, бо платять у нас копійки. Я хочу у своїй країні говорити рідною мовою і не зіштовхуватись при цьому з агресією і нерозуміння, але чинний режим виставляє білоруську мову та культуру практично ворогом. Я не можу відкрито висловлювати свою позицію, тому що мене заарештують і відрахують”.

 

Нинішні протести  фактично стали повсякденним життям. Цілий день стежиш за інформацією, ходиш на акції вдень, ввечері обдзвонюєш друзів, що пішли на площу, аби переконатися, що вони живі та не затримані. Коли відключали Інтернет, я кілька годин сиділа на телефоні, розповідаючи друзям і від одного до іншого передаючи інформацію про те, що зараз відбувається в країні.

Я живу в центрі Мінська, і ще нещодавно вночі поблизу дому стріляли і підривали світлошумові гранати. Молодша сестра боялася, плакала і ховалася за диван. Ми закриваємося на всі замки. Я дзвоню мамі, коли вона повертається з роботи ввечері, щоб чути її дорогою додому. Зараз начебто стало спокійніше, але все одно ввечері з дому ні ногою.

Насправді є і позитивні моменти. Зараз білоруси об’єдналися, всі допомагають один одному, всі один про одного турбуються. Я ще ніколи не бачила у нас такої згуртованості. Надія на краще пересилює страх. Я вірю, що у нас все вийде!

Ольга Круглій, Львівська область. Матеріал підготовлено в рамках Проєкту Всеукраїнського репортерського пулу

Світлини з акцій протесту: Єлизавета Дворцева