ПОТЯГ НА ВЕЛИКУ ЗЕМЛЮ

Луганська область географічно найбільш віддалена від інших регіонів країни. І ця відособленість значно поглибилася з початком війни. Змінилося для луганчан чи не все: від доступності та якості продуктів до маршрутів пасажирських перевезень.

І кожного дня сотні людей з Луганщини вирушають до Києва й інших великих міст з надією на краще. З кожної такої поїздки можна писати історії людських доль.

Про подорож Сєвєродонецьк-Київ, інтимно-болісні розмови в купе і втрачену атмосферу безтурботної подорожі, у репортажі Вікторії Пилипенко.

Таксі до Лисичанська і “двадцятка” до Києва

Із Луганщини на “велику землю” курсують лише три потяги, та й ті їдуть через Харків та Київ: Лисичанськ-Ужгород, Лисичанськ-Хмельницький, Попасна-Київ. Квиток на необхідну дату у будь-якому з напрямів потрібно купувати ледь не за місяць.

Добре, якщо плануєш поїздку заздалегідь. Мені ж потрібно до Києва терміново, ще й на визначений час. У такому разі, якщо пощастить, може виручити потяг № 20 “Попасна-Київ” / “Київ-Попасна”, а по непарних – “Київ-Лисичанськ” (ось така головоломка від “Укрзалізниці”).

“Двадцятка”, як називають потяг “Попасна-Київ” сєвєродонеччани, новіший і значно дорожчий. Саме тому залишається невеликий шанс придбати квитки, якщо потрібно терміново виїхати з області. Звісно, вільними залишаються купе і люкс – про плацкарт можна навіть не мріяти.

Мені пощастило придбати вечірній квиток у вагоні-купе, однак тут розпочався новий квест. Сєвєродонецьк не має свого залізничного вокзалу, а найближчі станції – у Лисичанську та Рубіжному. Я завжди обираю станцію Лисичанськ через можливість не поспішаючи сісти у потяг, бо склад формується саме тут.

Потяг відбуває зі станції о 20.30, а остання маршрутка з Сєвєродонецька до Лисичанська відправляється о шостій. Постає питання, як дістатися до вокзалу швидко і недорого – аби не довелося довго сидіти у залі очікування.

Обираю популярний серед сєвєродонеччан спосіб дістатися вокзалу – таксі, тут воно відносно дешеве, авто подають швидко.

Люблю цей етап подорожі: спостерігати за вогнями фар зустрічних машин, обдумувати майбутню поїздку, відчуваючи приємне хвилювання від очікування чогось нового. За якихось 15 хвилин мої думки перебиває ввічливий таксист. Частину шляху подолано – на вокзалі.

Я сподівалася одразу з таксі пересісти на поїзд, та натомість мене зустрів не потяг, а натовп людей на платформі. Доводиться ледь не проштовхуватися, щоб знайти місце для очікування і поставити валізу. Виявилося, з липня потяг №20 їздить із Попасної, а в Лисичанську має 10 хвилин на посадку.

Голос із гучномовця оголошує про прибуття потяга, та “двадцятки” не видно, спізнюється. Люди помітно хвилюються.

Врешті поїзд перед нами, залишивши для посадки замість обіцяних 10 лише 4 хвилини.

На платформі почався хаос: із різних боків біжать пасажири у пошуках свого вагона. Люди бояться не знайти, не встигнути зайняти своє місце. Ні про захисні маски, ні про вимірювання температури не йдеться – аби встигнути.

Вже у вагоні. Сиджу, віддихуюся, дезінфікую руки і раптом помічаю, що потяг приїхав з Попасної майже порожній!

– Ви ж бачите, більшість пасажирів сідає у Лисичанську і Рубіжному. З Попасної у вагоні й десяти людей ніколи не набирається, а ми все одно туди маємо їхати, – з неприхованим розчаруванням говорить провідник.

В дорогу

Мій перший попутник – військовий. Чоловіка проводжають троє друзів: ті фотографуються на фоні потяга та стривожених у пошуках вагона пасажирів, чоловік з вікна їм посміхається у відповідь, закриває рукою обличчя і відвертається. Потяг рушає у далеку дорогу.

Володимир, так представився мій попутник, невисокого зросту, з темно-карими очима, зморшками на ще відносно молодому обличчі та місцями посивілим волоссям. Не говіркий, весь у своїх думках.

У Києві чоловіка чекає пересадка на потяг до Тернополя. Квитки на поїзд із Лисичанська до Західної України дешевші, аніж із Харкова та Києва, тому їх швидко розкуповують пасажири з інших українських міст. А жителі Луганщини нерідко змушені не лише робити пересадки, але й значно переплачувати.

Існує велика мрія усіх пасажирів лисичанських потягів – квоти на квитки у західному напрямі і хоча б один маршрут на південь України.

Наступна зупинка у Рубіжному. Як і Сєвєродонецьк – це місто хіміків. Лисичанськ із його нафтопереробною промисловістю і Сєвєродонецьк та Лисичанськ із хімічними заводами місцеві називають “трикутником смерті”.

Залізничний вокзал у Рубіжному мені подобається більше, ніж лисичанський: тут чистіше і багато квітів у вазонах. Люди на платформі метушаться, намагаючись встигнути сісти у вагони за 5 хвилин. Тут до нас приєднуються дві літні жінки. З їхніх типово залізничних, отих у клітинку, сумок випадають речі – стає зрозуміло, що їх неодноразово діставали і перекладали з місця на місце. У руках жінки тримають купу документів, їдуть з окупованої території.

Наталя і Людмила з Луганська – пенсіонерки, але досі працюють. Обом трохи за шістдесят, та виглядають набагато старшими – віку додають сиве волосся, безбарвні, позбавлені природного блиску, очі та чітко промальована втома на обличчі.

Наталя їде до дітей в Київ, а Людмила – до сестри в Харків. Провідник просить їх показати паспорт і квитки, а я помічаю, як у Наталі тремтять руки. Жінка намагається глибоко вдихнути повітря, заспокоїтися, але марно.

Питаю, що трапилося.

Наталя боїться не встигнути активувати “Дій вдома” – додаток для контролю за дотриманням режиму самоізоляції, обов’язковий для всіх, хто приїздить із окупованої території.

Прибути на місце самоізоляції й активувати додаток без сплати штрафу можна за 48 годин. Жінки перетнули пункт пропуску у Станиці Луганській  більше дванадцяти годин тому, і робот-помічник почав нагадувати кожні пів години про необхідність швидше прибути на місце самоізоляції.

Додає відчуття тривоги й розуміння, що програма часто дає збій і не відправляє актуальну інформацію про місце перебування.

“Завдяки цьому роботу моя сестра кожного дня і на день по сто раз гутарила з поліцейськими. Вони то вимушені реагувати, коли не підтверджується місце перебування. От і свіданнічала з офіцерами”, – сміється Наталя.

Спробували замовити чай і купити щось перекусити, та через карантин продавати навіть запаковані продукти не можна. Чай нам принесли, але у пластикових стаканчиках – тепер подорожі проходять без склянок із металевими різьбленними підсклянниками.

У повітрі витає напруга, яку карантинні обмеження тільки підсилюють. Взагалі потяги з Лисичанська мають свою, інакшу, атмосферу. Це не студентський маршрут, де всю ніч чутно сміх і веселі розповіді. Це потяги втомлених війною і вимушеним щомісячним кочуванням через лінію розмежування людей. Це потяги, де надія на краще поєднується зі зневірою і безвихіддю. Ледь не в кожному купе можна почути розповіді про пережиті бомбардування, сварки у сім’ї через різні політичні погляди, черги за гуманітарною допомогою або соціальними виплатами.

Така розмова розпочалася і в моєму купе. Наталя і Людмила завели зі мною довгу, тягучу, бесіду. З приємністю спостерігаю, як жінки переходять із російської на українську мову. Чи точніше на рідну говірку, характерну для півночі Луганської області, де більшість слів українські, а російські звучать з українським акцентом. Та їхні розповіді повертають назад, у реальність.

Життя за лінією фронту. З розповідей

2014 рік, Луганщина.

– Показували, що нібито багато людей йшли на референдум. Звичайно, на картинці було багато, бо усіх силою, залякуванням зганяли в одну школу на весь район, от і було багато, – гнівається Наталя.

– А я взагалі не ходила, лише чергу зайняла, щоб не донесли, що не ходила, – сміється Людмила.

2020 рік, Луганщина.

Людей примушують отримувати паспорт терористичної ЛНР. Без документа неможливо навчатися, працювати, а про операції з нерухомістю взагалі можна забути.

– Приходжу на роботу, а мене викликають до начальника. Він так дивиться на мене, а потім нагадує, що я вже пенсіонер. І так ненароком натякає, що звільнить, якщо не зроблю паспорта. А без роботи там взагалі не виживеш, – жаліється Людмила і знизує плечима.

– У мене ж така сама ситуація, – додає Наталя, – але я сину не зізналася, що маю там паспорта. Якщо дізнається – бачити не захоче. А я що, я мусила, страшно ж.

…

– У нас немає нормального мобільного зв’язку, а мобільний Інтернет взагалі нереалізована мрія. Коли ж страйкували шахтарі, то зв’язок повністю заглушили. А потім, коли з шахтарями якось там владнали, то через півгодини і зв’язок з’явився. Вже б не так очевидно все робили, – сміється Наталя.

Жінки не хочуть жити в окупації, але вимушені. Таких, як вони, тримає нерухомість, яку не хочуть продавати за безцінь, і нереалістичність ідеї придбати житло на території України.

– Хоча є й ідейні, – пошепки говорить Людмила. – У мене сусідка. Як вона раділа, коли Луганськ перейменували на один день у Ворошиловград. Так вона навіть від пенсії української відмовилася, а там на ту одну пенсію прожити ой як складно.

– А як же не стати тут ідейним, – додає Наталя, – якщо зранку до ночі по телебаченню говорять лише про те, яка Україна погана. Ми ж не можемо дивитися українські канали, а з російськими повіриш у всю єресь. Тому я телевізор там взагалі не дивлюся!

Почуте в потязі залишається в потязі

О першій ночі Людмила виходить в Харкові.

Яскраві вогні міста весело відсвічують різними барвами на вікні потяга. Нас залишилося у купе троє. Я випила води, поставила заряджати телефон і залізла на другу полицю. Втома, роздуми про почуте дали про себе знати.

Вранці Київ зустрів гостей похмурим небом і дощем. Володимир поспішив на інший потяг, а Наталю зустрів син. Жінка заплакала – після майже пів року розлуки вона знову з рідними і в безпеці.

Мене чекають справи. День розпланований по хвилинах, і хочеться встигнути зробити все. Іду і перекручую в голові свою розмову з жінками. Війна, переселенці, лінії розмежування за невеликий проміжок часу стали звичним явищем. Ми звикли жити у постійній напрузі і очікуванні чергового обстрілу. Я вкотре переконалася, що порівняно з життям моїх попутниць, я щаслива людина, адже можу вільно говорити, думати і не боятися висловлювати свої переконання.

Столиця манить мене своїми шумними автострадами, шаленим ритмом і особливою атмосферою. А потім знову буде потяг, купе і історії нелегких людських доль.

Вікторія Пилипенко, місто Сєвєродонецьк, Луганська область. Матеріал підготовлено в рамках проєкту Всеукраїнського репортерського пулу