“Як немає квитків на сьогодні? Ви ж розумієте, що в мене потяг, я мушу якось туди доїхати!”, – Олександр стукає кулаком по поличці біля каси автовокзалу у Сєвєродонецьку і відходить вбік.
Олександр – заробітчанин, родом із села у прифронтовій зоні. До війни їздив на заробітки в Москву, а після початку активних бойових дій знайшов роботу на одеському ринку “Сьомий кілометр”.
“Працюю вахтовим методом по два місяці. Хто думав, що так поверне: то строяв, тепер охраняю, – сміється чоловік і пильно вдивляється у табло розкладу руху на автовокзалі. – Післязавтра маю кров із носу бути на роботі, а тут така єрунда. От чим мені з Сєвєродонецька до Одеси доїхати?”.
До 2014 року Луганська область мала розвинений транспортний комплекс. Південний напрям для жителів Луганської області став не доступний з часу російської окупації – зараз офіційного автобусного й залізничного сполучення з південними регіонами нема.
Потяг, що їздив з Луганська до Одеси, припинив курсувати шість років тому. Кіндрашівська-Нова – Лантратівка – одна з двох залізничних гілок, що проходять через Луганщину – з 2015 року повністю відрізана від мережі української залізниці. Сьогодні виїхати з області можна лише двома потягами: “Лисичанськ-Ужгород” і “Попасна-Київ”. З упровадженням коронавірусних обмежень ще один поїзд – “Лисичанськ-Хмельницький” – теж припинив курсувати.
Ускладнює ситуацію відсутність у більшості населених пунктів залізничних вокзалів та залізничних станцій. На території Луганської області, підконтрольній Україні, працюють лише чотири залізничні вокзали: у Попасній, Лисичанську, Рубіжному, Кремінній. При цьому через географічну віддаленість регіону у межах однієї області пасажирам нерідко доводиться долати шлях, рівнозначний відстані між деякими обласними центрами Західної України. Приміром, дорога від Львова до Тернополя за кілометражем і часом, витраченими на поїздку, майже така ж, як від Сєвєродонецька до селища Мілове Луганської області – 136 та 149 кілометрів відповідно.
Так найдешевший вид транспорту перетворюється для жителів Луганщини на розкіш. Щоб доїхати до найближчого Лисичанського вокзалу жителям Мілового потрібно подолати 158 кілометрів, витратити 200 гривень і три години в автобусі. Звідти, якщо пощастить купити квиток, – ще до Харкова чи Києва, аби таки втрапити на південь країни.
Дмитро Гриньов, начальник Управління промисловості, транспорту та зв’язку Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, розповідає – проблему намагаються вирішити. Востаннє запит щодо створення маршруту з Лисичанська до Одеси надіслали до Укрзалізниці у липні цього року.
“Відповідь була простою – ваш напрям не є перспективним. Але це їхня думка, а ми переконані, що область має усе необхідне для запуску потягів до Одеси. Тут до Куп’янська рукою подати, а звідти й на Одесу та Херсон можна”, – зазначає пан Дмитро.
Запити з приводу доцільності розширення міжрегіонального сполучення до Міністерства інфраструктури України також не дали результатів, окрім констатації того, що питання залізничного сполучення здійснюються виключно “Укрзалізницею”.
Допоки чиновники намагаються переконати управління “Укрзалізниці” у доцільності потягу з Лисичанська до Одеси, люди шукають власні шляхи на Південь.
Нерозбірливий жіночий голос у гучномовці сповіщає про початок посадки пасажирів на автобус “Сєвєродонецьк-Слов’янськ”. Олександр намагається серед пасажирів з численними валізами знайти водія.
“Візьміть мене, будь ласка, без білету до Слов’янська. Дуже треба! Якщо сьогодні не виїду, то втрачу роботу, яку так довго шукав”, – благальним голосом, ледь не плаче, звертається до водія автобуса Олександр.
Через Слов’янськ курсує потяг “Костянтинівка-Одеса” – це ще одна з небагатьох можливостей дістатися Півдня.
Паралельно з посадкою на автобус “Сєвєродонецьк-Слов’янськ”, на заправці навпроти автовокзалу теж зібрався натовп. Великими літерами на лобовому склі напис “Одеса”. Відсутність офіційного автобусного і залізничного сполучення з Одесою – можливість заробити на нелегальних перевезеннях.
Схема доволі проста: перевізник робить заявку у додатку “BlaBlaCar” про поїздку легковим автомобілем. Людина бронює місце, після чого з нею зв’язуються і просять скасувати бронювання, щоб набрати ще декількох людей. У результаті на заправку приїздить не легковий автомобіль, а маршрутка на 10-15 місць. Пасажири займають місця і наступного ранку прибувають до Одеси.
Поки спостерігаю за активним рухом людей на заправці, Олександру вдається вмовити водія взяти його безквитковим до Слов’янська. Чоловіка не зупиняє навіть те, що йому доведеться стоячи проїхати в автобусі майже три години.
Цей маршрут – Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Слов’янськ-Одеса – уже звичний для Олександра. Вже який рік поспіль він долає один і той же шлях з дому до другого дому, яким для нього стала Одеса. Тут, на Луганщині, чоловіка чекає маленька донька, яка після розлучення живе з колишньою дружиною у Лисичанську.
“Вона єдиний мій стимул терпіти усі ці поневіряння і часті приниження. Йду на зміну чи повертаюсь змучений з роботи – дістаю фото моєї Машки. І вся втома кудись дівається. Цього разу пообіцяв їй новий телефон. Заради сміху дочки я не тільки стоячи їхати буду”, – говорить Олександр.
На зупинці у Красному Лимані Олександру пощастило сісти на звільнене місце. До Слов’янська залишається півтори години.
Автобус прибув вчасно. Чоловіку пощастило – майже половина пасажирів їхала до залізничного вокзалу, і водій, щоб підзаробити, за додаткову плату відвіз їх до поїздів.
Слов’янський залізничний вокзал зустрічає Олександра запахом випічки від неподалік розташованої пекарні, а табло розкладу руху обнадійливо сповіщає номер платформи і час прибуття потягу “Костянтинівка-Одеса”. Олександр роззирається по сторонах і бачить поруч тих, з ким йому довелося їхати в автобусі з Сєвєродонецька.
“Слов’янськ вже як вузлова станція для луганчан, – звернувся він до знайомого чоловіка. – Навіщо нам тоді Лисичанський вокзал, якщо звідти нікуди не виїдеш: то білетів немає, то потяги не ходять, куди треба. Немає нормального сполучення, немає й області”, – підсумовує чоловік.
Вікторія Пилипенко, місто Сєвєродонецьк, Луганська область. Матеріал підготовлено в рамках проєкту Всеукраїнського репортерського пулу