КОЛИ ВИПУСК НАЧЕ МАЛЕНЬКА ВІЙНА

Підіймаюся на третій поверх офісної будівлі поблизу сєвєродонецького центрального ринку. Тут загальну тишу кінця робочого дня переривають дзвінкі жіночі голоси, назустріч із кабінета виходить невисока з яскравим рудим волоссям жінка. Це Олена Чечіна, директорка глянцевого рекламно-інформаційного журналу “VotGe”.

– Раді вітати! Сподіваємось, доїхали без пригод, бо наші таксисти часто плутають редакцію журналу з місцевим каналом. Чайник тільки-но закипів, чаю чи кави?

До слова, таксист і справді спершу привіз мене до знімального павільйону телеканалу, бо “камери і фотоапарати – щось фантастичне, тому подумав, що мають бути в одному місці”.

Заходжу до офісу. Це просторе світле приміщення з високою шафою, заставленою примірниками журналів, макетами та документацією, яка нагадує добре впорядковану картотеку. Над одним із робочих столів висить світлина першої обкладинки журналу, яка побачила світ майже три роки тому, витриманий у чорно-білих тонах глянець із молодою жінкою на обкладинці.

Доки Олена готує чай, знайомлюсь зі співзасновницею і редакторкою журналу Наталією Широбоковою.

 

Олена Чечіна та Наталія Широбокова започаткували в Сєвєродонецьку особливу культуру розповсюдження інформаційної реклами, аналогів якій на Луганщині немає. Сьогодні журнал “VotGe”  – від російського “Вот же оно!”, себто тут є усе, що треба – регіональний бренд, на його сторінках публікують історії успіху політики, діляться секретами лікарі-хірурги, стоматологи та косметологи, розповідають про соціальні проєкти фотостудії й магазини одягу. 

Під час розмови стає зрозуміло, що Наталія і Олена – протилежності. У кожному русі Наталії відчувається впевненість у собі і діловий підхід, у жінки поставлена вимова і чіткість у подачі інформації. Олена більш спокійна і мовчазна, з відкритою приємною посмішкою. Жінка уважно слухає розповідь Наталії про кухню глянцю та час від часу додає деталі, коли йдеться про роботу над виглядом сторінок і розміщенням оголошень.

“Наталія у нас відповідає за роботу з клієнтами, редагування інтерв’ю та матеріалів, я ж маю надати цьому всьому гармонії і красиво розмістити. Буває, ще працюю над удосконаленням дизайну поточного номера, а Наталя уже хоче обговорити ідеї й героїв наступного”, – з усмішкою зауважує Олена.

Почати спочатку

Олена та Наталія подруги дитинства, обоє з невеликого промислового містечка Лисичанська на Луганщині. Після закінчення школи поїхали навчатися до Луганська. Олена – дизайнерка комп’ютерної графіки, Наталія ж здобула освіту менеджерки з комунікації, та займалася викладацькою діяльністю. Коли у 2014 році залишатися в Луганську стало небезпечно, жінки вирішили триматися разом та почати все спочатку у Сєвєродонецьку.

Сєвєродонецьк до того, як отримав статус тимчасового обласного центру, мав імідж міста стоматологів і хіміків. Центральна міська стоматологія та декілька приватних кабінетів, перукарні з магазинами зв’язку, супермаркети, – це вичерпний перелік послуг, які користувалися популярністю у жителів міста та прилеглих селищ. З реклами хіба оголошення з полями для відриву номерів телефону на зупинках, листівки формату А-5, які роздавали студенти поблизу ринку, і одна газета оголошень, та й та друкувала інформацію на зразок купи-пропадай чи контакти ритуальних послуг.

“Сєвєродонецьк шість років тому порівняно з Луганськом – похмуре сіре місто. І ми – дві прості дівчинки, яким життя кинуло виклик, які мали тоді не тільки налагоджувати побутові умови, але й думати, як заробляти на життя. Та у нас були  невеликі заощадження і бажання принести в місто щось нове”, – згадує Наталія.

Тоді виникла ідея створити красивий глянцевий рекламний журнал, який фінансуватиме себе сам, при цьому безкоштовний для читачів та доступний для рекламодавців.

Майже рік пішов на написання бізнес-плану та підбір рубрик. Жінки мали ідею, вміли працювати з версткою і дизайном, але не знали нікого в місті – Сєвєродонецьк був для них чужим. Прописаний до дрібниць план почав давати збої вже на першому етапі – навчені війною підприємці не поспішали вкладати гроші в рекламу на сторінках журналу, який навіть не бачили.

“Створення першого випуску нагадувало маленьку війну. Потрібно було переконати кожного потенційного клієнта, що вкладати гроші в рекламу вигідно. Ми мали долати стільки стереотипів і страхів! Найперше – страх бути ошуканим. Ми теж йшли на ризик, але цей ризик був необхідним. Нехай лінія фронту поруч, але бажання нормально жити є завжди, навіть на передовій”, – говорить Олена.

Випуски журналу

Після тривалих зустрічей практично з усіма потенційними рекламодавцями міста, Наталія та Олена таки зібрали потрібну кількість історій й оголошень, щоб заповнити усі рубрики журналу. Далі найвідповідальніша робота – виконати усі побажання клієнтів.

“Для нас не було різниці між інформацією на розворот чи маленьким оголошенням. Хотілося, щоб сподобалося всім. Бувало навіть так, що з дизайном маленького оголошення Олена працювала довше, ніж із великим інтерв’ю на розворот. У перших матеріалах узгоджували все, навіть інтервал між строчками”, – згадує Наталя.

Зверставши журнал, на жінок чекав новий виклик – знайти типографію, де друкують глянець. У Луганській області такої типографії не знайшлося, тому довелося замовляти роботу у Харкові. До останнього редакторки не знали остаточної суми  за друк журналу, боялися, що не вистачить коштів і доведеться шукати додаткове фінансування. Та врешті перший номер журналу знайшов свого читача і повністю окупився.

“Саме коли ми забрали перший номер з харківської типографії, переконалися у правильності свого задуму. А тоді, як наші рекламодавці почали просити передати ще журналів, зрозуміли, що треба не зупинятися і далі  вигадувати цікаве та нове”, – розказує Наталія.

Додати фарб

Перший номер “VotGe” сьогодні мало хто пригадає. Майже вісімдесят глянцевих сторінок з темами від спорту і косметології до політики і бізнесу: статті, інтерв’ю, рекламні оголошення. Журнал став майданчиком для спілкування між тими, хто хоче робити Луганщину кращою.

Марина Дубовик – одна із героїнь рубрики “Особистості” – на сторінках глянцю розповіла, як дівчача мрія бути перукаркою трансформувалася у власний beauty-hall, де вона допомагає іншим знаходити себе у професії.

Після початку бойових дій у Луганську Марина з чоловіком врешті переїхали до Сєвєродонецька, це стало серйозним стрксом. Перший рік жінка адаптовувалася, працювала у декількох салонах, потім – вдома, аж поки не наважилася відкрити свою справу. Зараз Марина не лише працює з клієнтами у власній студії, але й навчає та бере на стажування талановитих майстрів з віддалених селищ Луганщини.

“Я ні на мить не пошкодувала, що витратила кошти на статтю про себе в журналі. Хотілося, щоб мою історію дізналися ті, хто досі сумнівається в собі чи боїться зробити вибір. Хотіла, щоб в мені побачили не лише перукаря, а особистість. Якби моєю ціллю залучення нових клієнтів, то обійшлась би звичайною рекламою в Instagram, а тут цілий творчий процес, в якому ти відчуваєш себе особливою. Тебе фарбують, підбирають стиль, допомагають розкритися в образі. Весь світ, здається, завмирає і слідкує за тобою”, – говорить Марина.

Над створенням однієї історії працює ціла команда: журналісти, фотографи, стилісти, група дизайну. Усі статті редагують Олена та Наталія.

“У нас вже невелика сім’я, об’єднана ідеєю створення якісного продукту. У нас талановитий дизайнер Ігор, менеджерка Світлана і журналістка Вікторія. Цей творчий процес безперервний: ми завершуємо роботу над поточним номером, а вже думаємо над темою іншого. Наше головне завдання бути цікавими читачам, а героям допомагати ставати ближче до своїх клієнтів”, – розповідає Наталія.

Сєвєродонецьку, невеликому містечку, що в один день перетворився на тимчасовий обласний центр, знадобилося багато часу, щоб стати комфортним для переселенців і доступним для отримання усіх необхідних послуг.

Поява глянцевого журналу в Сєвєродонецьку, а потім і в інших містах області, додала фарб у повсякденне життя мешканців регіону. Редакторок журналу впізнають на вулиці, їх критикують і хвалять, про них пліткують. Вже стало приємною традицією гортати глянцевий журнал у перукаря чи косметолога, забрати його з собою, коли виходиш із фітнес-центру чи просто зайти подивитися оголошення про останні проєкти на сторінках соцмереж.

Наталя та Олена мріють зруйнувати сприйняття Луганщини як сірого краю, де живуть лише робочі та військові. У їхніх планах розширити тематику журналу, перетворити його на путівник у світ краси для жінок і чоловіків будь-якого віку.

Інтерв’ю добігало кінця, а завершувати спілкування не хотілося. Пунктуальний таксист вкотре нагадав про час. Вулиця зустріла зимовою прохолодою і світлом придорожніх ліхтарів, а навпроти, у вікні невеличкого салону краси, відображались знайомі перші літери журналу «VotGe».

Вікторія Пилипенко, місто Сєвєродонецьк, Луганська область. Матеріал підготовлено в рамках проєкту Всеукраїнського репортерського пулу