Home » ЧИ Є УКРАЇНСЬКА У СЄВЄРОДОНЕЦЬКУ

ЧИ Є УКРАЇНСЬКА У СЄВЄРОДОНЕЦЬКУ

– Чи є в Сєвєродонецьку українська мова?

Відповідати на це питання доводиться часто, особливо людям, які у Сєвєродонецьку жодного разу не були і навіть не знають, чи це Луганська, чи Донецька область. До слова, Луганська, і тимчасово обласний центр, який має амбіції залишитися таким навіть після деокупації.

Сєвєродонецьк сприймають за замовчуванням як місто з російськомовним населенням, та українська мова не є чимось надзвичайним для міста. В аптеці, магазині чи просто на вулиці ти зустрічаєш людей, які у побуті спілкуються українською. Моє оточення переважно українськомовне, але яка ситуація загалом?

– Теперь еще и стучать будем друг на друга: говоришь на русском – значит враг. Специально сделали закон, чтоб нас, русскоговорящих, уничтожить через доносы, – каже літній чоловік на тролейбусній зупинці Сєвєродонецька.

– Да, теперь будет так: говоришь на русском – значит предатель. Будут перевоспитывать, – доєднується до розмови жінка.

Коли у суперечку втрутився молодий поліціянт, люди на зупинці почали навперебій викрикувати вже заїжджені фрази про “утыски русскоговорящих” і “националистов, которые захватили регион”. Угамував дискусію тільки приїзд тролейбуса.

Почуте наштовхнуло на ідею провести експеримент: піти на закупи у місцеві супермаркети та спробувати отримати консультацію спочатку як українськомовна, а потім як російськомовна покупчиня.

Обираю неділю. У нашому регіоні саме неділя вважається “базарним днем”, до Сєвєродонецька приїздять чи не з усієї області і можна почути варіації суржику, російської та української мов.

У Сєвєродонецьку є супермаркети відомих крупних мереж, усі вони приблизно за 15-20 хвилинах пішки один від одного.

Починаю з “Великої Кишені”. Консультантів у відділах майже немає, тому доводиться або розбиратися самій, слідуючи вказівникам, написаним українською, або шукати людину, яка зможе допомогти. 

У “Великій Кишені” після тривалих пошуків зустрічаю консультантку і прошу допомогти знайти на поличках безглютенове борошно.

– А шо таке “борошно”? Це ж мука, правільно?

Я киваю головою, і наш діалог переходить на невербальне спілкування. Мовчки консультантка, якщо вірити бейджу – Елена, проводить мене до полички з безглютеновою продукцією. Вказівним пальцем указує на борошно і так само на касу самообслуговування. Кладу до кошика продукти і прямую за вказаним маршрутом. Розібратися на касі самообслуговування не важко, та мова меню російська. Намагаюсь змінити мову, шукаю налаштування. На допомогу приходить охоронець і все-таки змінює мову програми на українську. 

– Ніхто ніколи не звертав уваги на мову меню. Нашо воно вам здалося! Прийшли, пробили товар і до побачення! Створили тут чергу! – вичитує мене охоронець, українською.

У “Сільпо” та ж ситуація з консультантами і вказівниками, щоправда, розраховуватися за товар йду на звичну касу. Касири намагаються бути ввічливими та загальні фрази про “бонусну картку”, “пакет”, “поповнення рахунку” на касах проговорюють українською автоматично. Чую, як літній чоловік починає кричати на касирку та вимагати, щоб вона зверталася до нього російською мовою.

– Я всю свою жизнь говорю только на русском, почему должен на старости год слышать чужой мне язык? – кричить чоловік.

До слів касирки не дослухається. На допомогу приходить охоронець, який вже російською пояснює чоловіку норми поведінки у супермаркеті. 

– У нас такий мовний негатив щодня. Трапляються покупці, які коли чують українську мову на касі, кидають продукти, обзивають касира і йдуть геть. Ми вже звикли, – коментує Ірина, менеджерка супермаркету “Сільпо”.

Після побаченого в “Сільпо” змінюю тактику. Вирушаю до центрального відділення регіональної мережі супермаркетів “Сім’я”.

Беру візочок для товарів, підходжу до продавця відділу морепродуктів та починаю питати про товари російською. Постійно перепитую, намагаюсь вивести на розлогий діалог. Консультантка фахово, стримано, українською, часом з переходом на слобожанський суржик, пояснює, радить.

Задоволена таким обслуговуванням прошу покликати адміністратора чи адміністраторку. Майже півгодини очікування, доки відповідальна змогла приділити увагу. Запитую книгу відгуків та цікавлюсь, як вдалося досягти такого якісного переходу персоналу на українську мову. У відповідь: робота з персоналом, їхнє навчання української мови – комерційна таємниця, будь-яке розголошення заборонене.

Вирішую не здаватися. Йду до центрального офісу керівництва супермаркету, щоб поговорити про історію успіху та висловити своє задоволення обслуговуванням у мережі. Дівчина на рецепції ввічливо посміхається та радить зачекати декілька хвилин. 

– Скажите ей, что руководства нет на месте, и мы перезвоним, – доноситься чоловічий голос з кабінету  далі по коридору.

Усі подальші спроби отримати від керівництва “Сім’ї” коментар вже як журналістці теж провалилися. Менеджер обіцяє уточнити зручний час для розмови і кладе слухавку.

– Публикация о нас и нашем опыте в вашем издании нам не интересна. Предоставлять информацию нет времени, и без вас много работы. Тем более информация не для разглашения, – у висліді зазначила Юлія, відповідальна за комунікаційну політику мережі.

То українська мова в Сєвєродонецьку справа не лише культурна, а й політична, я б сказала на рівні конфіденційності державної таємниці?

Розчарована неконструктивом вирушаю в “АТБ” із упевненістю, що вже нічого не зможе здивувати.

На годиннику 17:30, я потрапила в найбільш завантажений за кількістю людей час. У супермаркеті не протиснутися, кошики і візочки покупців наїзджають одне одного, додаючи ще більше агресивності напруженій атмосфері.

Черги до кас довгі. Касирка спершу намагається стандартний діалог вести українською, але коли черга доходить до літньої жінки, яка не може порахувати решту, здається.

– Короче, давайте я вам все сама пересчитаю и вы не будете задерживать очередь. А вы, мужчина, поставьте табличку и больше сюда никого в очередь не пускайте. Я устала, дурдом какой-то!

Далі обслуговування російською – до останньої людини в черзі.

Побачене і почуте за день наштовхує на ідею запитати у покупців на виході із супермаркетів, як вони ставляться до української мови обслуговування. Беру блокнот і ручку, щоб записати ім’я, вік і ключові фрази, вирушаю до парковки, спільної  одразу для двох супермаркетів. 

Вибірка виявилася цікавою. Погодилися зі мною поговорити (а були й такі, що посилали лайкою) 30 людей від 18 до 74 років. Відповіді різні й не завжди проходять цензуру.

– Я хочу, чтоб меня обслуживали на языке коренного народа Донбасса! Зачем мне нужен какой-то украинский, если я его не знаю и знать не хочу, –  цією фразою 68-річний Петро зібрав міні-мітинг однодумців.

– Записывайте в свой блокнот, что мы не хотим думать и учить непонятные нам слова. Мы перевертыши, не знаем нормально ни русского, ни украинского. Так пусть нас же и не трогают, – викрикує жінка років 50-60-ти.

Втомлена і засмучена підходжу до компанії молодих людей. Виявилося, це гості міста із Старобільщини: мати, батько 47 років і їхній 18 річний син. Говорять наввипередки, перебиваючи один одного:

– Як це жити в Україні і не знати української?

– Ви можете собі уявити, щоб німець чи француз не знав своєї державної мови?

– Не подобається їм українська, нехай їдуть за паребрик! Через таких, як ці, ми досі воюємо!

Отже, не все втрачено, думаю я, і вирішую завершувати день експериментів. 

Йду додому і думаю, що ж сталося із містом, яке після 2014 року більшість вважали проукраїнським? Містом, в якому до останнього висів синьо-жовтий прапор, навіть тоді, коли вже збиралися проводити псевдореферендуми? Як так могло статися, що в Сєвєродонецьку проживає велика кількість військових,  а українська мова викликає стільки спротиву?

Пробую себе заспокоїти, що ситуація у супермаркетах є нетиповою для всієї сфери обслуговування.

Наступного дня у пошуках позитивного досвіду обслуговування українською вирішую відвідати найбільш популярні кафе міста. Заходжу в одне, друге, третє, запитую українськомовне меню, українською прошу порадити смачні страви.

– Ізвініть, меню тільки на руськом. Порадить можу комплєксний обід від нашого кафе, – відповідає мені офіціантка.

Ситуація з відсутністю меню українською, бідним запасом українських слів для обслуговування клієнтів повторюється з дивовижною точністю. Хочеш ти чи ні, але маєш знати російську.

Після обіду йду на заплановану процедуру в медичний центр. 

– Доброго дня! Я записувалася на прийом до лікарки, але трохи спізнилася. Кому я маю віддати направлення, щоб не гаяти час?

– Доброго дня, Вікторіє. Вас чекають!

– Вибачте, а звідки Ви знаєте моє ім’я, я ж навіть не встигла направлення віддати?

– Все просто – лише Ви по телефону записувалися до нас українською мовою. При чому красивою чистою українською, а не так, як у нас тут всі говорять.

 

Приємно здивована заходжу в кабінет лікарки. У першу чергу запитує, якою мовою мені зручно отримувати консультування. На стіні помічаю витяг із Закону про мову.

– Для мене немає принципової різниці, якою мовою допомагати пацієнту. Головне, щоб пацієнт був задоволений і швидко одужав, – говорить лікарка Карина.

Марафон пошуку української мови у Сєвєродонецьку завершується на приємній ноті. Хоч довелося відчути на собі негатив пересічних містян і перекладати назви страв з меню у кафе, але я не відчувала себе чужою чи приниженою. Моя українська викликала цікавість, здивування, роздратування, але в жодному випадку мене не примушували перейти на російську. Більше того, я відчула на собі, що красива грамотна  українська вимова викликає у багатьох добру заздрість і захоплення. Українську можна і треба перетворити на свій особистий бренд! 

Вікторія Пилипенко, місто Сєвєродонецьк, Луганська область. Матеріал підготовлено в рамках проєкту Всеукраїнського репортерського пулу

.

ПОДІЛИТИСЯ: