Період напіврозпаду цезію-137, який викинуло зі зруйнованого реактора Чорнобильської атомної електростанції (далі — ЧАЕС), становить близько 30 років. Та пам’ять набагато швидше стирає моторошні подробиці найбільшої техногенної катастрофи людства. Чи знаємо ми достатньо про Чорнобиль? Подробиці ліквідації аварії розповів колишній працівник ЧАЕС та ліквідатор, інвалід ІІ групи Володимир Власенко. Детальніше читайте в матеріалі Format21.
На початку будівництва першого блоку ЧАЕС я працював геодезистом. Взагалі-то планували спорудити 12 блоків, але на момент аварії були готові лише чотири. Поблизу, на острові, будували ще два блоки, вони були майже завершені.
У 1986 році, працюючи на станції інженером у відділі матеріально-технічного постачання, я займався забезпеченням виробництва інструментами та іншими матеріалами.
У п’ятницю 25 квітня 1986-го в мене був вихідний, тому залишився вдома в батьків, що жили неподалік, у селі Замошня Чорнобильського району. Зранку 26 квітня вітчим мав їхати на роботу на ЧАЕС, щоб заступити на вахту, то ж нас підвезли.
Чули, що на станції сталася аварія, але деталей не знали. У повітрі була димка. У роті гірчило, ніби тобі поклали батарейки під язик. Ми приїхали та побачили зруйнований реактор: стіни стояли цілі, перекриття звисало, але ліхтарі продовжували світити.
Ми не знали, що робити. Чекали на керівництво та простояли там близько 15 хвилин. Далі вітчима відвезли до адміністративно-побутового корпусу, і там він залишився на чергування.
У Прип’яті паніки не було. Люди відпочивали у вихідні, гуляли. Пам’ятаю, що район відключили від телефонної мережі, щоб ніхто не зателефонував близьким. У місто прибула міліція, формувалися колони автобусів. Згодом віддали команду на евакуацію. Людям наказали брати з собою лише документи та речі. Говорили, що це на три дні. Але до своїх домівок вони так і не повернулися.
Більшість переселили в Київську область, де їх спочатку прихистили місцеві жителі. Дітей працівників ЧАЕС відвезли до санаторіїв, а дорослі залишилися працювати, щоб ліквідувати наслідки аварії.
Ми жили в каютах на кораблях, що стояли на березі Київського водосховища. Там були судна з усіх республік СРСР, навіть з Середньої Азії. Працювали по 15 днів, потім стільки ж відпочивали. Коли заїжджали на вахту в зону, сподівалися, що біда омине, коли поверталися — дякували, що оминула.
Першими направили на ліквідацію військовослужбовців із Закарпатського військового округу.
Та згодом радянська влада швидко збагнула, що необхідно брати невелику групу людей із різних регіонів, щоб було зручніше замовчувати кількість втрат.
Із усіх республік через військкомати мобілізовували резервістів, насамперед тих, кому було за 40 років, та тих, хто вже мав дітей. Люди виконували різні завдання, інколи безглузді. Одного разу на честь річниці державного свята керівництво вирішило підняти радянський прапор над четвертим реактором. Бажання виявили троє добровольців. Прапор підняли, та один військовий помер відразу, інших не довезли до Києва.
Ми виїжджали на станцію вранці, працювали десять годин. Коли зміна завершувалася, милися, перевдягалися, проходили дозиметричний контроль. Усі виконували свою роботу, страху не було. Періодично були викиди радіації з четвертого реактору. Також остерігалися радіаційного пилу, що здіймався, коли повз проїжджав транспорт.
Відвертався, щоб пил не потрапив на мене. Коли відпочивав у Києві, то залишалися ці ж рефлекси.
Я працював старшим майстром вантажних робіт. Турбот було багато, адже все доставляли хаотично. Були й кумедні випадки. Згадую, прийшов вагон із матеріалами, обладнанням та хімікатами. Але забрали лише барило спирту. Інше так і залишилося стояти на станції.
Літо було спекотне, ми ходили в х/б футболках, штанах та кирзових чоботах. Одяг змінювали кожного дня, бо наприкінці зміни рівень радіації на ньому зашкалював. Для захисту й контролю кожному видавали респіратори та дозиметри. Військовим, які прибирали графіт із даху станції, давали також гумові фартуки рентгенологів. Один із них стояв із секундоміром, інші за командою вибігали на дах, скидали графіт і ланцюгом бігли назад. Як правило, там, де не витримувала й ламалася техніка, працювали люди.
Сьогодні деяких, хто брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, уже немає з нами. У багатьох проблеми зі здоров’ям, виплатою пенсій та ін.
За даними Мінсоцполітики, статус постраждалих унаслідок аварії на ЧАЕС із правом пільг мають понад 1,7 млн українців. Відлуння найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття ми відчуваємо й донині. «Мирний» атом вразив майже кожного.