«Коли я чую слово “вишиванка”, мені хочеться додати — “китайського виробництва”. Ніколи в нас в Україні вишиту сорочку не називали вишиванка. І коли ви подивитеся на традиційний фольклор, ви в жодній пісні не знайдете слово “вишиванка”, є тільки “вишита сорочка”», — Юлія Васк, Член Правління в «Етномайстерні Коло» порталу «Вежа».
Вишита сорочка — невід’ємний елемент української культури. У радянські часи її, як й інші прояви індивідуального коду нації, намагалися стерти з пам’яті народу, але зараз бачимо, що після тридцяти років незалежності тренд на традиційний український одяг повертається. Та що ж не так із популярним червоно-чорним хрестиком та чому вишивка з магазину має мало спільного з традиційною українською сорочкою?
До ХІХ століття в Україні ніхто не вишивав хрестиком. Була техніка хрестикування, але побачити сорочки, вишиті лише хрестиком, було неможливо. Усе змінилося, коли француз Генріх Брокар привіз парфумерію і мило.
Покупцям дешевого мила чи одеколону на додачу давали «премію» у вигляді листочків із візерунками псевдонародних рослинних орнаментів. Це сприяло стрімкому поширенню на території сучасної України вишивки, що лише уподібнювалася древнім традційним технікам. У народі її називали «брокарською» або ж «мильною».
Паралельно з цим починає з’являтися мода на прикрашання квітковим орнаментом предметів побуту. Зразки таких вишивок можна було взяти з друкованих видань Росії. На їх сторінках зображувалися копії німецьких, італійських і голландських візерунків. У багатьох місцях України широко розповсюджувалися невеликі альбоми, брошури, буклети, що містили малюнки й схеми узорів вишивки в так званому «народному» стилі. Це були візерунки, складені професійними художниками того часу з використанням старовинних мотивів української народної вишивки. Видавництва, що випускали таку продукцію, працювали в Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Могильові та Одесі. Деякі журнали, такі як «Вісник моди», «Нива», «Батьківщина», використовували в якості додатків схеми вишивок із барвистими картинками для залучення читачок.
Брокарівська вишивка справила значний вплив на українську вишивку XIX–XX століть, стала своєрідним новим стилем для неї. На протязі багатьох десятиліть майстрині видозмінювали її, накладали на цей стиль свої місцеві особливості. Однак він не міг вписатися в древню національну традиційну вишивку, оскільки не був її продовженням. Художники, мистецтвознавці, дослідники народної творчості терміном «брокар» позначали поганий художній смак, усе, що було антихудожнім і не мало глибоких традицій.
Про шкоду поширення такого псевдонародного стилю в українській вишивці висловлювалося багато мистецтвознавців. Вони пропонували пропагувати традиційний національний стиль. Багато хто наполягав на неможливості використання хрестика у вишивці й закликав звертатися до давніх народних технік.
А що ж робити зараз? Невже серед величезного розмаїття неможливо знайти справжню вишиту сорочку?
Ми запитали про те, де обрати автентичні зразки та чому важливо зберігати справжні українські традиції Олександру Бондаренко, студентку філософського факультету.
«Я маю невеличку колекцію вишитих сорочок кінця 19 — початку 20 століття, більшість із них — це сорочки з Наддніпрянщини. З огляду на те, що носити старовинний одяг у звичайному житті не можна, для мене вони мають естетичну цінність. Основним критерієм вибору є мої особисті вподобання: люблю сорочки вишиті білим по білому, а також сорочки вишиті нитками, що були пофарбовані натуральним барвником — дубовою корою. Сучасні вишиті сорочки я не полюбляю.
Найкращий варіант — відтворювати старі, замовляючи їх у майстрів, які адаптують узори і крій старих сорочок. У такому випадку на думку спадає найкраща майстриня цієї справи. Хочете справжню автентику, яку можна носити хоч щодня у великому місті — зверніться до Оленки Дідик (вона має сторінку в Інстаграмі). Також я раджу обирати бренд “Зерно” — їх одяг вирізняється якістю на ринку етнобрендів.
Дуже рідко можна знайти дійсно красиву вишиту сорочку та ще й схожу на справжню українську автентику: часто-густо магазини продають “шароварщину” з маками, соняхами або з елементами, схожими на румунські вишиванки.
Не люблю слово “вишиванка”, завжди намагаюся говорити саме “вишита сорочка”, щоб не допускати радянського спрощення сенсу народного одягу. На мою думку, інтерес до української культури і традиційної моди — це прекрасно, головне навчитися відрізняти оригінал, що відповідає тенденціям українського одягу, від примітивних копій, яких зараз досить багато. Для цього варто мати базові знання про свою культуру, щоб не заглядатися на речі, які добре продаються, але насправді не мають жодного стосунку до України».
Звичайно, віднайти справжню вишиту сорочку, яка буде повторювати орнаменти наших предків наразі складніше, ніж придбати те, що доступне в торговельних центрах. Однак збереження українських традицій варте того, щоб витратити дещо більше власного часу.
Усі фото взяті з порталу «Вежа» | https://vezha.ua/