Система шкільної освіти в Україні за останні роки суттєво змінилася. Йдеться про надану всім дітям можливість навчатися в однакових умовах, словом, про інклюзію. Чому ця концепція — важлива і дієва, який її стан в Україні сьогодні та яку роль вона відіграє для Євроінтеграції — читайте в матеріалі.
1994 року на «Всесвітній Конференції з освіти осіб з особливими потребами: доступ та якість» ухвалили «Саламанську декларацію». У ній йдеться про необхідність залучення всіх дітей у навчальний процес із урахуванням їхніх потреб.
Саме ця декларація стала основою інклюзивної освіти — сучасної освітньої концепції із зовсім новими поглядами на навчання. У 2017 році з прийняттям нового закону «Про освіту» інклюзія стала реальністю — зі своїми труднощами й викликами, але з упевненим стартом до змін.
Її мета — допомогти дітям з особливими освітніми потребами (далі — ООП) адаптуватися в шкільному процесі і соціалізуватися. Цей термін (ООП — ред.) схвалений на законодавчому рівні та означає особу, яка потребує додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі з метою забезпечення її права на освіту. В основі концепції лежить орієнтація на особистість і на потенціал дитини, а не на її недоліки, як це було до того, як інклюзія почала поширюватися. Тобто її сутність у тому, щоб суспільство підлаштовувалося під потреби людини, а не навпаки.
Ініціаторка впровадження цієї форми навчання в Україні Марина Порошенко у своєму інтерв’ю для Радіо Свобода про інклюзію говорить так: «Зараз зовсім інший принцип, коли ми в першу чергу ставимо на перший план саму дитину та її потреби, її сильні сторони, намагаємося їх розвиватися, звертати на них увагу».
Так інклюзія допомагає дітям почуватися впевненіше, комунікувати з однолітками, отримувати якісну освіту незалежно від освітніх потреб. Вона стирає межі між звичайними учнями й дітьми з ООП: усі навчаються в однакових умовах і мають рівні доступ до знань та увагу від учителя. Для одних дітей це шлях до інтеграції в суспільство, для інших — навичка толерувати відмінності інших.
Інклюзія в Україні: труднощі й здобутки
Коли в класі навчаються діти з особливими потребами, то одного вчителя, чи то предметника, чи то класного керівника, замало. Тому до нього долучається асистент, який усю увагу приділяє учням з ООП, допомагає опановувати програму і обслуговувати дитину, якщо та не може, тоді як основний учитель працює з усім класом. У цю команду супроводу також входять психолог, соціальний педагог, адміністрація школи, корекційний педагог, фахівці інклюзивно-ресурсних центрів (далі — ІРЦ). Останні допомагають дітям з ООП забезпечити свої права на здобуття освіти. ІРЦ працюють із дітьми віком 2–18 років: там виявляють їхні особливі потреби, аналізують розвиток дитини, визначають предмети, на які треба приділяти більше часу, і кількість часу для навчання загалом.
Сьогодні в Україні працює більш ніж 638 ІРЦ. Батьки можуть звернутися туди, щоб виявити порушення розвитку дитини змалечку або отримати інформацію щодо зарахування її до школи. А команда супроводу — для консультацій та порад.
Утім, позитивні зміни затьмарюються перешкодами на шляху до поширення інклюзії. У першу чергу, не всі вчителі готові працювати з дітьми з ООП. Вони просто не мають інструментів та навичок для такої роботи. Або просто відмовляються, відсторонюючись, адже інклюзія — це також довірливі стосунки з дітьми, дотики й прояви тепла.
Серед викладачів у педагогічних вишах небагато тих, хто розуміється на концепції такої освіти, тому студенти виходять звідти, не маючи навичок для такої роботи. Наразі МОН планує вводити нові навчальні програми в педагогічні виші, а поки що пропонує численні курси для освітян. Світлана, учителька початкових класів, пройдені курси про інклюзію характеризує так: «Дізнаєшся, як поділити клас на зони, як проводити уроки, планувати кожен предмет дитини з ООП індивідуально. Курси допомогли: якщо в моєму класі з’явиться дитина з ООП, уже знатиму, як працювати, щоб мати хороші результати».
Деякі школи просто не мають достатнього обладнання, щоб діти в залежності від своїх потреб були забезпечені комфортним входом до школи, робочим місцем, зручним маршрутом до свого кабінету, достатньою площею туалетів. Олена — мама дитини з ООП, яка здобула спеціальну освіту та стала асистенткою вчителя в класі сина. Ситуацію там вона характеризує так: «Труднощі інклюзії в нашій школі в тому, що школа мало обладнана. Є ресурсна кімната, але недостатньо оздоблена, мало матеріалів для розвитку. У школі є психолог, але немає команди вузькопрофільних спеціалістів, дефектологів, логопедів. Загальне ми даємо в школі, але вузького, відповідно до освітніх потреб дитини, не маємо».
А як у світі?
Інклюзія у світі сьогодні вже не в новинку. Десь вона була запроваджена десятки років тому та закріплена в законодавстві. Світ демонструє чудові приклади інклюзії — розвинутої, грамотної, якісної і вже такої звичної. Не без труднощів, але результативно — розглянемо найяскравіші кейси.
Італія
В Італії інклюзію в освіті ще в 1971 році закріпили на законодавчому рівні. Поштовх до таких змін дала «Демократична психіатрія» — громадська організація, яка боролася за зміни в психіатричних лікарнях та за права людей з особливими потребами навчатися у звичайних умовах. Згодом було впроваджено інклюзію, і це передбачало, що діти з ООП можуть ходити до звичайної найближчої школи. Головне, щоб у класах було не більше 20 учнів та не більше двох учнів з ООП.
Спеціальні класи розформували, проте з’явилися помічники вчителя, індивідуальні програми для таких учнів та налагоджена допомога у впровадженні інклюзії. Сьогодні тут працюють установи, схожі на наші ІРЦ. Вони також аналізують стан розвитку й потреби дітей і консультують освітян та батьків.
Канада
У Канаді шлях інклюзії почався в 1960-х роках. Перші прояви цієї концепції полягали в тому, що діти з ООП отримали можливість навчатися в загальноосвітніх школах, але в окремих класах. Із роками ідею почали підтримувати все більше шкіл — так виникла «Ера інклюзивної освіти», яка триває й донині. Секрет успішного впровадження цієї концепції полягає в комунікації з батьками дітей з ООП і в розумінні потреб таких школярів. Перше відіграє тут значну роль.
По-перше, батьки обирають план навчання для дитини та беруть участь у його формуванні. По-друге, вони тісно співпрацюють із учителями — розповідають про свою дитину, її вподобання, мрії, щоб учитель міг краще порозумітися зі школярем/школяркою. Зі свого боку вчителі мають багато інструментів, щоб робити уроки якіснішими, а стосунки з дітьми довірливішими, бо отримують консультації від фахівців різного профілю.
Швеція
Інклюзивна освіта у Швеції почалася майже 30 років тому, коли всі школи для дітей із порушеннями зору були закриті, а їхні учні отримали можливість навчатися в найближчих загальноосвітніх школах. Хоч сьогодні у Швеції спеціалізовані школи продовжують роботу, тепер вектор спрямований на їхнє розформування. Тут педагогам і батькам допомагає Агентство Спеціальної Освіти — воно контролює стан інклюзії, стежить за тим, щоб усі школи мали належні умови та дає можливість учителям підвищувати свою кваліфікацію.
Сполучені Штати Америки
У США в класі, де навчаються учні з ООП, окрім основного викладача, є асистент учителя та дефектолог. Дефектолог має 12 закріплених за собою учнів, постійно їх супроводжує, іноді навіть бере участь у проєктах школярів. Але біля кожної дитини один і той самий учитель не затримується: вони постійно змінюються, щоб учні не звикали й могли комунікувати з більшою кількістю людей. Таких позитивних прикладів у світі багато, і всі вони доводять, що ці зміни в освіті суспільство приймає, а якість освіти дітей з ООП стає краще.
Інклюзивна освіта в контексті Євроінтеграції
Інклюзія — це й частина демократизації та гуманізації суспільства. Коли така освіта присутня, люди відчувають упевненість, комфорт і захищеність на правовому рівні. Це також украй важливо для держави, яка прагне до Євроінтеграції й на цьому шляху здійснює реформи. Це довготривалий процес на перспективу, який дасть свої результати.
Людмила Пуховська, докторка педагогічних наук та професорка Національної академії педагогічних наук України, у своєму дослідженні світового освітнього простору зазначає: «Європейський вимір в освіті розглядається як… розуміння цінностей європейської цивілізації і основ розвитку Європейської спільноти, які включають демократію, повагу до прав людини, толерантність та солідарність як результат пізнання “інших”».
«Європейський вимір в освіті розглядається як… розуміння цінностей європейської цивілізації і основ розвитку Європейської спільноти, які включають демократію, повагу до прав людини, толерантність та солідарність як результат пізнання “інших”».
Людмила Пуховська
Навчаючи дітей толерантності й шанобливого ставлення до особливостей інших людей, ми створюємо гуманістичне суспільство. Адже діти зі школи вчаться приймати одне одного, співпрацювати та поважати унікальність своїх однокласників. Інклюзія в школах — це створення толерантного суспільства з новими цінностями і свідомістю. Така форма навчання — ключова в країнах Європи, а його висока якість в Україні — украй важлива для входження нашої держави в європейський простір, зокрема освітній та соціальний.
Євроінтеграція — це не тільки приєднання до європейських інституцій. І справа не лише в географічному чи політичному аспектах. Важлива якісна освіта, адже вона впливає на формування цінностей, які ми прагнемо встановити, рухаючись до Європи.
Досвід європейських країн показує, що зміни в освіті в напрямку інклюзії — це не просто встановити пандус чи додати до викладання ще одного вчителя. Це про шанування кожної людини, взаємодопомогу, відсутність стереотипів. Звісно, ті ж самі пандуси, ліфти, указівки шрифтом Брайля, залучення до роботи фахівців, відповідне розташування робочого місця й індивідуальні програми — теж про інклюзію, але радше про її фізичне втілення.
Її місія більш глибинна — орієнтувати на толерантність, взаємоповагу і прийняття. Тенденція, яка робить соціум добрішим, а державу — сильнішою.