З 2017 року Урядом України було розпочато реформу під назвою «деінституціалізація» (ДІ). Її головна мета полягає в поетапному скороченні/закритті інтернатних закладів, натомість – створенні системи піклування про сімей з дітьми відповідно до їхніх індивідуальних потреб. На початку повномасштабного вторгнення в українських дитячих інтернатах перебувало близько 105 тисяч дітей. З них – приблизно 92% мають одного з батьків. ДІ – це якраз про підтримку сімей та створення таких умов, за яких дитина росла б не в державній системи, а в родині. Програма була розрахована на 10 років та передбачала зменшення кількості дітей в інтернатах на 90%.
Сьогодні кожного дня від російських ракет та снарядів гинуть чиїсь батьки, залишаючи осиротілих дітей. Голова правління «Української мережі за права дитини» та національна директорка з розвитку програм СОС Дитячі Містечка Дар’я Касьянова вважає, що система інституційних закладів утримання дітей потребує нових рішень.
Станом на початок війни, 24 лютого 2022 року, в Україні налічувалось 722 заклади інституційного догляду і виховання дітей комунальної та приватної форми власності, в яких виховувалось 104729 дітей, з них 7169 (6,8%) дітей мали статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, 15334 (14,6%) дитини з інвалідністю. Під час фази активних бойових дій кожного дня існує реальна загроза життю та здоров’ю дітей, які перебувають у цих закладах, їх примусової евакуації до Росії.
За два тижні до початку повномасштабної війни СОС Дитячі Містечка встигли перемістити більшу частину своїх підопічних прийомних сімей в Трускавець. Тоді, за словами правозахисниці, вони вже готувалися до можливого вторгнення.
«Ми евакуювати більшу частину наших прийомних сімей до 24 лютого. І скажу чесно, ніхто сильно не радів тому, що ми їх вивозимо. Хоча ми і сказали, що Трускавець – це просто відпочинок. І хоча наша команда не говорила про те, що це саме евакуація, але батьки неохоче підтримували ідею. Я прекрасно розумію ці відчуття, бо ніхто не міг повірити в наступ. З іншого боку, я була в Польщі та встигла поспілкуватися з нашими прийомними сім’ями, які там знаходяться. Звичайно, всі хотіли додому, але батьки нам чесно говорили, що дуже вдячні, адже вони не бачили і не чули жахів війни. Бо я, наприклад, зі своєю дворічною донькою сиділа майже десять днів в підвалі в Ірпені», – згадує директорка СОС Дитячі Містечка.
Чому важко евакуйовувати інтернати?
За даними ЮНІСЕФ, після 24 лютого 14218 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, були евакуйовані на більш безпечні території України і за кордон. Проте, більшість статусних дітей продовжують перебувати за постійним місцем проживання, в основному в безпечних чи умовно безпечних територіях, але 5495 дітей станом на 01.07.2022 р. досі перебувають на непідконтрольній уряду України території.
«В Україні 8 років триває війна. І в 2014 році ми так само евакуйовували дітей з інтернат-будинків Донецької та Луганської областей. Ви знаєте, як важко переконати працівників інтернатних закладів вивезти дітей? Це дуже складно, адже у кожного співробітника є своя сім’я. І прийняти рішення виїхати з вихованцями свого закладу досить складно. Траплялися випадки, коли ми декілька тижнів вмовляли керівників дитячих будинків виїхати, бо там знаходилися найменші діти до 3 років. Ми пропонували забезпечити проживання і надати можливість забрати своїх рідних, якщо в цьому з’явилася б потреба, але вони всі відмовлялися. Аргументували по-різному: не були готові виїхати, боялися або мали літніх родичів»
Водночас Дар’я Касьянова пояснює, що назавжди позбутися інтернатних закладів в Україні не так просто. Хоча реформа деінституалізації вже має певні успіхи в країні, варто шукати нові шляхи до її покращення, адже через бойові дії кількість дітей-сиріт в Україні щодня зростає.
«Насправді, дуже складно позбутися того, до чого всі дуже звикли. І деякі люди дійсно не бачать нічого поганого в інтернатах. Будемо чесні, інтернатні заклади в різних видах існують по всьому світу. Інша справа – уже не існує таких закладів у Європі, які б були розраховані на 300-400 дітей, а у нас є досі.
Також треба враховувати, що інтернати шкідливі для емоційного стану дитини, особливо під час бойових дій. Війна не може просто пройти повз. Ти можеш не знаходитися в епіцентрі подій, але все одно відчуваєш її десь поряд. А діти особливо вразливі в цій ситуації. Ми вже стикалися з проблемою, коли діти через обстріли почали заїкатися або взагалі перестали розмовляти. На фоні постійних переживань у деяких з них з’являються захворювання бронхіальної астми, а також цукровий діабет. На жаль, проблем дуже багато», – пояснює громадська діячка.
Чи можливо назавжди позбутися інтернатів?
В умовах війни стала актуальною тема тимчасового влаштування дітей в різні форми сімейного виховання. У березні уряд схвалив рішення згідно з яким, діти, що залишилися без батьківського піклування, можуть бути влаштовані у прийомні сім’ї чи дитячі будинки сімейного типу. Раніше для влаштування дитини під опіку було потрібно зібрати велику кількість документів, яку в період воєнного часу зробити майже неможливо. Дар’я Касьянова розповідає, що спрощена процедура дозволила багатьом дітям-сиротам знайти тимчасовий дім.
«З першого дня війни багато говорять про тимчасове влаштування дітей в сім’ї, які залишилися без батьків. І в нас є такі приклади, коли люди разом сиділи два-три місяці під обстрілами в підвалах. Траплялося так, що хтось з батьків помирав. І тоді сусіди вивозили дитину-сироту, беручі її під тимчасовий захист, допоки не знайшлися її родичі», – додає Дар’я.
Чи можливо усиновити дитину під час війни?
Сьогодні можливість усиновити дитину існує тільки на територіях, де не ведуться бойові дії. Наразі уряд працює над спрощенням та цифровізацією цього процесу. Водночас майбутні батьки вже можуть отримати консультацію з усиновлення через портал «Дія», а з вересня – подати заявку на кандидата в усиновлювачі. Одна з проблем, з якою можуть стикнутися прийомні сім’ї – неможливість усиновлення дитини, якщо доля її батьків невідома.
Попри складнощі самого процесу, вже відомі випадки успішного усиновлення дітей в період воєнного часу. Своїм досвідом поділилася киянка Наталя. Чотири роки тому вона разом з чоловіком всиновила двох хлопчиків, Дениса та Вову.
«Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла дітей. Я мріяла народити своїх двох-трьох і обов’язково взяти одну дитину із дитячого будинку. Сталося не зовсім так, як хотілося. Мені не вдалося народити своїх дітей, але вдалося зробити інших щасливими», – каже жінка.
Вона розповідає, що завжди мріяла всиновити ще й дівчинку. Війна не стала на заваді планам сім’ї і на початку війни Наталя стала прийомною мамою чотирирічної Маші. До цього дитина перебувала в інтернатному закладі.
«Шлях усиновлення тягнувся довгих три роки. Але, як кажуть, не було б щастя, як нещастя допомогло. З початком війни дітей готовили до евакуації з дитячих будинків і нам запропонували познайомитись із нашою донечкою Машею. Звичайно, були сумніви, бо йдуть бойові дії і ти не знаєш, що буде завтра, але бажання стати батьками і віра у Бога допомогли», – завершує Наталя.
Вікна допомоги прийомним сім’ям
До повномасштабної війни благодійна організація СОС Дитячі Містечка, яка займається підтримкою дітей-сиріт, прийомних сімей та вразливих родин, працювала в 5 соціальних центрах, зокрема в Києві, Броварах, Станиці Луганській, Сєвєродонецьку та Старобільську. Наразі, за словами Дар’ї, вони розширили свою діяльність в дванадцяти областях.
«Починаючи з березня, ми намагаємося оперативно реагувати на те що, відбувається. Спочатку наша команда відкрила офіс в Ужгороді, Львові та Івано-Франківську. Поступово почали працювати в Полтавській й Київській, Одеський, Запорізькій та Житомирській областях. Наразі відкриваємо ще два центри в Ірпені та Бородянці, куди фізично до нас можуть прийти люди за допомогою», – зазначає директорка СОС Дитячі Містечка.
Правозахисниця додає, що після 24 лютого їхня організація відкрила чимало інших програм допомоги. Детальніше ознайомитися з ними можна на сайті СОС Дитячі Містечка.
«Звичайно, нашим основним фокусом залишаються прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу, де особливо є діти або батьки з інвалідністю. Окрім цього, ми відкрили Табір СОС Дитячі Містечка для дітей, які постраждали внаслідок російської військової агресії в Україні. Це 14-денна програма, що спрямована на психологічну підтримку та реабілітацію дітей. Табір працює вже з літа та закінчить свою роботу в грудні. Також у нас є допомога дітям, які отримали поранення внаслідок російської агресії. Ми підтримуємо батьків фінансово, забезпечуємо надання медичних, соціальних, освітніх, реабілітаційних послуг, допоки дитина не одужає. Так само допомагаємо родинам, які цього року усиновили дітей. Ми розуміємо, що деякі сім’ї були змушені змінювати місце проживання, а, можливо, взагалі втратили своє житло. Їм потрібна ця підтримка, тому в наступному році плануємо збільшити програму допомоги», – зауважує активістка.
«Ми плануємо перейти на деокуповані території»
«Ми дуже хочемо почати працювати з деокупованими територіями. Я маю на увазі Харківську та Херсоньку області. Звичайно, не залишаємо надію, що Донецька, Луганська, Запорізька області будуть теж звільнені й ми зможемо відновити роботу, оскільки там були важливі проєкти для нас і для наших сімей з дітьми. Ми знаємо, що певна кількість родин ще залишається в тих регіонах, яким треба ця допомога. І, безумовно, будемо продовжувати підтримувати дітей, які залишилися без батьків, знаходити сім’ї – це буде наш максимальний фокус», – ділиться експертка.
«Є сім’ї, які вже повернулися з-за кордону»
З початком війни багато прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу було евакуйовано та розселено в SOS Children’s Villages по всій території Центральної Європи. Найбільше за кордон виїхало СФВ (або сімейні форми виховання) із Дніпропетровської (1718 дітей), Донецької (664 дитини), Харківської областей (574 дитини). Правозахисниця розповідає, що певна частина таких родин ще залишається за кордоном. Але і є ті, що вже повернулися додому.
«Людям дійсно здавалося, що вже можна їхати в Україну та відбудовувати своє житло. Але зараз, на жаль, ці родини звертаються з проханням допомогти виїхати знову. Це пов’язано з тим, що електроенергію часто вимикають, відповідно немає опалення. Але більшість сімей залишаються в SOS Children’s Villages Європи досі. Вони так само хочуть додому, але треба розуміти всі ризики.
Як тільки наступить мир, то будемо розробляти план повернення цих сімей. А зараз я раджу адаптуватися за кордоном. Я розумію, що це складно. Але знаходитися в безпеці навіть із труднощами в адаптації краще, ніж перебувати під загрозою ракетних ударів. І знаю, що наші колеги із СОС-асоціацій в Європі намагаються дати цим родинам комфорт та тепло. Ми за це дуже вдячні. Люди це все відчувають, а діти – особливо», – завершує Дар’я.
Авторка: Ангеліна Аредова