Не секрет, що заради власних вигод радянська влада жертвувала тим, що вважала за безглуздий, вічний ресурс – людськими долями та життями. “Як помруть, то нових народять”, “влада одна, а людей багато”… Чудова ідеологія для тих, хто може собі дозволити подібні думки. Проте, що про самих людей?
Трагічний травень
Кримських татар було депортовано з рідних осель, та й загалом з півострова, у період з 18 по 20 травня 1944 року. Злочин здійснювався під проводом партійно-державного керівництва СРСР і став черговою трагічною сторінкою в анналах історії кримських татар.
Тоді, у ніч на 13 травня 1944 року, коли наші землі звільнювалися від однієї напасті, у вигляді німців-фашистів, покров ночі приховав іншу – радянську владу, яка почала депортацію кримських татар.
Відповідно до документів, а точніше до Постанови Державного комітету оборони СРСР «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року, саме тоді з Криму почалась депортація корінного народу. Їх звинуватили у зраді Батьківщини, дезертирстві з Червоної армії, а також у тому, що вони по-звірячому розправлялися з радянськими партизанами, допомагали окупантам в організації насильницького вигнання радянських громадян у німецьке рабство…
Так-так, це стосувалося і тих кримських татар, котрі воювали у лавах Червоної армії і помирали за цінності тої держави. Після повернення додому та демобілізації, вони також потерпіли від депортації. Тоді у НКВС були визначені чіткі дедлайни, згідно з якими насильницьке вигнання з домівок кримських татар мало скінчитися до 1 червня 1944 року.
За найбільш вірогідними оцінками істориків, депортації зазнали понад 194 тисячі кримських татар (історики ж, пов’язані з кримськотатарським національним рухом, наводять цифру – 423 тисячі виселених).
До скоєння злочину залучили понад 30 тисяч працівників НКВС. Під час депортації, корінним мешканцям Криму давали на збори від кількох хвилин до 30 хвилин, дозволяли брати особисті речі, посуд, предмети побуту та їжу в розрахунку до 500 кг на сім’ю. Проте насправді людям вдавалося зібрати в середньому 20-30 кг речей та продуктів. Переважна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Протягом двох днів кримських татар звозили на автомобілях до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки відправляли ешелонами на схід.
Сотні тисяч депортованих були відправлені до «спецпоселень» у Центральній Азії. Проте це були більше тюрми, ніж нові затишні домівки. Спецпоселення були оточені воєнізованою охороною, блокпостами та огороджені колючим дротом. Ще 5 тисяч відіслали на примусові роботи до Московського вугільного тресту, 6 тисяч – до таборів фронтового резерву та ще стільки ж до ГУЛАГу.
Знову ж таки фактом залишається і те, що депортація завдала катастрофічних наслідків для кримських татар. Першої зими 1944-1945 рр. значна кількість з них (від 15% до 46%, за різними оцінками) померла від голоду та хвороб. Через те, що на депортованих не поширювалася амністія 1953 р., і до 1956 р., вони мали статус спецпоселенців без права покидати місця проживання. За порушення покаранням могло стати притягнення до кримінальної відповідальності. У Постанові Уряду СРСР від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» зазначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами і можливостями радянських громадян. Єдине, чого вони не можуть, це як раз таки самовільно залишати зону їхнього поселення. Проте окрім цього, голови родин мали реєструватися в міліції щомісяця, а про будь-які зміни в сім’ї повідомляти туди ж у триденний термін.
У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Ті, хто виходив за межі спецпоселень без дозволу НКВС, наприклад, щоб відвідати родичів, ризикували отримати 20 років ув’язнення.
Боротьба за волю
У 1950-1960-х роках татари боролися за своє право повернутися на історичну Батьківщину, в тому числі влаштовуючи пікети та протести.
5 липня 1954 року Радянський уряд скасував реєстрацію спецпоселенців, які мали вік до 16 років, а також молоді, яка навчалася в закладах освіти. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР скасувала Указ від 26 листопада 1948 року про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.
Політичні акції кримських татар привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані.
На відміну від інших вигнанців, які повернулися на рідні землі наприкінці 1950-х років, кримські татари формально отримали таке право лише у 1974 році (коли у січні цього ж року Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону кримським татарам повертатися до Криму на колишні місця їх проживання), а фактично – у 1989 р., коли Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і визнала її незаконною та злочинною. Масове повернення народу до Криму почалося лише наприкінці перебудови 1989 року.
Продовження свавілля радянської машини зла у новій формі
І нарешті, тільки у 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу у 1944 році геноцидом. Також призначено 18 травня як День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Зараз же знову відбувається хаос в тому сенсі, що Крим зросійщують та намагаються стерти його ідентичність та самобутність протягом останніх 9 років.
“Знаєш, зараз, коли я згадую історії моїх родичів, серце розривається. Боляче думати, що твоя історична Батьківщина більше не належить своєму народу, адже зараз Крим заселений, як мені здається, не татарами, а росіянами. Саме вони їдуть туди вже майже протягом останнього десятиліття. Хоча я все ще сподіваюся, що одного дня всі охочі зможуть повернутися назад”, – каже Заріна, дівчина, яка все дитинство жила в Криму, проте російський режим змусив її та родину покинути півострів.
Вона зазначає, що вірить в перемогу ЗСУ та України попри все та додає: “Крим – це Україна. Завжди був і буде. Я хочу в це вірити і я буду в це вірити”.
Авторка: Олена Демченко