Харків’янин Олександр Магула — військовий фотокореспондент, працює штатним фотожурналістом у місцевому виданні GWARA Media, а також співпрацює як фрілансер з різними закордонними виданнями, наприклад, із німецькими FAZ, Focus і taz.de або швейцарською газетою NZZ.
Каже, що фотографувати почав у підлітковому віці, спочатку фотографія була як хобі, потім — стала професією.
Навчався Олександр у Харківському національному університеті імені Каразіна на факультеті журналістики. Одразу після закінчення інституту працював у виданні 507.ua і паралельно вів власний фотопроєкт.
“В мене є фотопроєкт свій про “футбольних хуліганів”. Я його почав вести ще на 1 курсі університету. Нам наш викладач казав, що фотожурналіст повинен вміти стати своїм серед якоїсь закритої групи і вивчати. Це можуть бути різні групи: від ромів або якісь там кримінальні угруповання. Або це можуть бути глибоко травмовані люди. І так в мене народився цей фотопроєкт, ну і я його продовжую вести. Просто зараз якби футболу немає, але там усі хлопці майже пішли воювати”.
З початку повномасштабного вторгнення Росії напрямок роботи фотографа, звичайно, змінився. Олександр Магула розповідає, що завжди уявляв себе військовим фотокореспондентом, але не думав, що все відбуватиметься саме так.
“Я вам розкажу трошки свою особисту історію, щоб вам було простіше мене зрозуміти. Я народився в Харкові, але загалом вся сім’я з Донбасу, з Дебальцевого. І коли я був ще маленький, підлітком, мені було 14-15 років, почалася війна на Донбасі. І це дуже вплинуло на мою сім’ю. Мої родичі то приїжджали до нас, потім там поверталися. Ну там сумна і довга історія”.
“Це якраз припало на період, коли я був у 10-11 класі, і я починав думати, куди мені треба вступати в університет, і це теж вплинуло на мене. Я зрозумів, що я хочу стати військовим фотокореспондентом, але коли я був студентом, я це романтизував. Я думав завжди, що я кудись поїду, на війну, десь далеко, коли прийде час. А сталося… треба бути обережним зі своїми думками та бажаннями”.
Вперше Олександр знімав війну 2 квітня 2022 року на Салтівці: районі на сході Харкова.
“Ми знімали там 4 дні репортаж про Харків, і це було жахливо, бо я ніколи не був до цього, на такій війні, навіть на Донбасі. До цього я готувався, навіть отримував акредитацію ще в зону ООС, але так мені і не довелося туди з’їздити саме від 0 5 7, а вже ось як фрілансер я в рідному місті: їхати вже нікуди не потрібно було, це було ось на підступах до Харкова”.
Також влітку 2022 року Олександр їздив до Бахмута та Соледара, коли ці території ще були повністю під контролем Збройних сил України, а нещодавно повернувся з Донбасу, де знімав пілотів дронів.
“Їздили ми там за Костянтинівку виїжджали. На умовне бойове завдання. Якби нам пояснили, що це бойовий виїзд і ми літали на дронах, але де саме я знаходився, я так не знаю. Ну вивезли в поле і сказали: вони (росіяни — ред.) отам от 10-8 кілометрів. Тут усюди прилітає, але якщо нас не побачать, то все буде добре. Ну і все було добре”.
З редакційним завданням фотограф їздив і у звільнений Херсон. Каже, що місто вже не так шокувало, як Салтівка на початку війни, але історій також було багато.
“У BBC про Херсон є фільм про церкву ПЦУ і про Сергія Чудиновича: священника, і ми з ним теж зустрічалися. Я його фотографував, і він нам розказував історію про те, як він служив під окупацією, і він нам розказував, що його згвалтували росіяни, фсбшники. Він так розказував у подробицях, як вони це робили. І оце було, мабуть, за весь час найскладніше. Було складно дивитися в очі людині, яку так скривдили”.
Дві світлини Олександра навіть забирав собі президент Володимир Зеленський в інстаграм, його пресслужба. Кореспондент зазначає, що для нього було сюрпризом бачити своє ім’я поряд з іменами колег, які фотографують вже по 20-30 років.
Одна з цих фотографій також була зроблена у Херсоні.
“Ми чотири дні жили у сім’ї, а вони такі православні дуже, релігійні, дуже хороші люди. Вони ходять в церкву, в них сім’я музикантів. І ось без світла ми сиділи в них. Поруч журналіст про них писав історію, а я там знімав. І там є фотографія, де жінка грає на піаніно в повній темряві в Херсоні у своєму будинку, а її чоловік підсвічує піаніно такою саморобною лампою. І це все під звуки того, що Херсон обстрілювали, і вони все грають на цьому піаніно, чоловік грав на саксофоні. Це магічна атмосфера”.
Ще одна світлина, що з’явилася на сторінці президента, була зроблена після звільнення Харківщини.
“Там солдат після деокупації Харківщини нагорі стоїть, і він дивиться у бік російського кордону, тобто на горизонті російський кордон. Ну якби там нічого такого особливого, але вона символічна”.
Серед тих фотографій, що запам’яталися, Олександр виділяє ще одну фотографію з Херсона.
“Нещодавно загинув фіксер у Херсоні, а в мене є фотографія з Антонівського мосту. Ось де я стою прям на краю Антонівського моста, і якби така панорама у бік, де вже росіяни. І коли я робив цю фотографію, і мені було трошки страшно, як усім. Але я, мабуть, не до кінця усвідомлював, що я роблю, і що, мабуть, цього краще взагалі не робити. Тільки зараз, вже коли загинув цей фіксер, Богдан, я зрозумів, що фотографія гарна, але я ну не дуже безпечними речами займався”.
Як фотограф, Олександр вже звик працювати і на похоронах українських військових, хоча інколи змусити себе фотографувати просто неможливо.
“Я перед новим роком познайомився з хлопцем. Йому був 21 рік: Кирило Баєв. І я познайомився з ним там у компанії молодих людей, а він був військовим з підрозділу “Kraken”: дуже молодий хлопець, молодший за мене. Він загинув через півтора місяці після того, як я з ним познайомився. І ми добре час проводили разом, сміялися. Я думав дуже довго, чи потрібно мені знімати його похорон. Тобто мені хотілося одночасно якось для себе це зафіксувати, як пам’ять. Але в мене не піднялась рука… я не зміг це робити, тому що там були інші мої друзі, військові. І в мене потім питали теж, зокрема друзі, там типу: “Саня, ти щось знімав на похоронах Кирила?”. Я казав ні, я не зміг,. Хоча з цієї журналістсько-прагматичної точки зору, я хотів би це зняти, увіковічити, бо це найкраще, що я можу зробити, але я не зміг, було важко”.
У Харкові Олександр Магула також для літературного репортажу знімав людей, які під час війни поселилися на станції метро “23 серпня”.
“Це травмовані люди. Я не психолог, не психотерапевт, але я вважаю, що в них якась психологічна травма. У них там різні історії, але у багатьох з них є домівки, з домівками все нормально, вони цілі, але вони не хочуть йти з метро. З ними дуже складно спілкуватися, тобто задавати їм якісь прості питання. Ми три дні витратили, ходили до них в гості, сиділи дивилися, як вони нам показували побут. Я думаю, що ці люди й досі живуть в метро. Якби усі про це знають у місті. Я не хочу так казати, але до них ставляться вже як до міських божевільних трошки, але мені шкода тих людей, і тому ось ми робили про них історію. Важливо показувати війну з різних боків”.
Загалом фотограф каже, що зараз, фотографуючи людей, а особливо військових, спирається на власні відчуття, хоча й не забуває про етичні й безпекові правила.
“Інколи в мене там камера сама може щось не підійматися зняти. Правила стандартні, ну і я нікого не знімаю, якщо мені кажуть не знімати. Ніколи не буду там якось намагатися. Я не знаю, що це повинно там бути, щоб до мене підійшли військові і сказали не знімати, а я там якось намагався. Правилами більше людськими користуюся. Тобто я намагаюся комунікувати з людьми. Я підходжу, питаю завжди, якщо це щось особисте. Ось я, наприклад, був у Дружківці, і мені дуже сподобалося, як солдати в кафе грали в більярд, і такий антураж був, дуже хотілося їх сфотографувати, але вони відпочивали і було якось… Ну я підійшов, спитав, вони дозволили”.
Олександр каже, що після закінчення війни він, як і багато українців, хоче поїхати на море, ну а ще продовжувати проєкт про “футбольних хуліганів”.
“Ось з цієї війни, яка триває 8 років, з 2014 року, “футбольні хулігани” це неймовірно важливий культурний прошарок в нашому суспільстві. Вони були в авангарді патріотичної спільноти у 2014 році, вони рятували міста від захоплення тітушками. Зараз вони в авангарді війни. І це такі найкращі молоді ідейні люди, які нас захищають. Я хочу продовжувати цей проєкт, хочу розказувати їх вже історії, як вони пройшли футбол, цей фанатизм, пройшли війну, як вони будуть повертатися до життя”.