Олена Кравченко — начальниця поїзда 081К Київ — Ужгород. На цій посаді в Укрзалізниці працює вже 19 років.
Лише за перші пів року повномасштабного вторгнення РФ “Укрзалізниця” вивезла з небезпечних регіонів України понад 4 мільйони людей: цілі родини, дітей з дитячих будинків, поранених солдатів. Все це пані Олена бачила на власні очі.
Коли ми попросили Олену розповісти про свою роботу, вона відповіла: “Хочу розказати про своїх провідників, слюсарів та робітників”. Тому ця історія не про одну людину, а про всіх героїв-залізничників, які рятували і рятують українців з-під вогню.
Олена Кравченко розповідає, що на початку війни їх бригади комплектувалися з тих, хто просто фізично міг вийти на роботу, адже хтось лишався на окупованих територіях, хтось — не міг лишити маленьких дітей. Але достатньо і тих, хто був готовий вирушити в евакуаційні рейси.
“Я збиралася виходити на роботу і написала в нашій групі, що мені потрібно 18 людей, а вийшло — 21”.
На кожному рейсі у кожного пасажира, як і у кожного працівника, завжди була своя історія.
“Це була евакуація з Чернігова. Їхала жінка з 17-річною дочкою, яку ґвалтували п’ять годин поспіль на очах у зв’язаної матері, вона нічого не могла зробити, її і тримали, і били… А ця дитина збожеволіла. Я розмовляла з мамою. Можу сказати, хто у них провідником був, у якому вагоні вони їхали і навіть на якому місці. Це був 14 вагон, 21 місце. Я єдине, що у мами спитала: а ви впевнені у тому, що її треба “виводити”, щоб вона все згадала? Мама сказала “Я хочу, щоб вона була нормальна”. Я кажу, що теж хочу, але не хотіла б, щоб вона це все згадувала”.
Олена каже, що найважче, мабуть, бачити дітей-біженців, а особливо дітей-сиріт. “Укрзалізниця” вивозила з районів бойових дій цілі дитячі будинки, зокрема з Краматорська та Маріуполя.
“Я коли згадую це, завжди плачу. Ці діти, як тільки потяг смикає або зупиняється, вони всі протягом секунди вже на підлозі та накривають голови руками. Один вагон розрахований на 36 чи 40 місць. Бувало як мінімум 150-160 людей, а то і 200. Діти на верхніх полицях – по 3-4 дитини на одну полицю, а дорослі вже на нижніх, бабусі-дідусі… У нас є провідник, атовець, такий здоровий хлопець. Він приходив до мене в купе і плакав, не міг це бачити, просив перевести його в інший вагон”.
Згодом цей провідник пішов на фронт — в Маріуполь — за власним бажанням.
“А був один хлопчик, він узяв бутерброд і питає: я можу сам з’їсти чи треба з кимось поділитись?”
“Була серед цих дітей маленька дівчинка, Маша, їй шість років, і вона передала мені малюнок, вона мене намалювала. Мене знайшли волонтери зі Львова, всі вони дуже порядні люди. І я передала свій номер телефона і всім сказала, і написала у фейсбуці: коли вона приїде в Україну, вона мене знайде і я її удочерю. Я дала слово всім: я її заберу і буде в мене ще одна дочка”.
За другою освітою Олена Кравченко — фельдшер. Під рукою в неї завжди є необхідне для першої медичної допомоги: від приладів для вимірювання тиску до анальгіну.
“Одного разу ми везли хлопця, ми його ледь довезли до станції Стрий. В нього було до цього тяжке поранення в області серця, йому зробили дуже складну операцію. І він їхав до Львова на комісію, хотів далі йти в армію. І по дорозі йому стало погано з серцем, а оскільки я в минулому фельдшер, то провідник одразу викликала мене і я йому зробила укол сульфокамфокаїну, зробила магнезію”.
“І на станцію Стрий викликали швидку і його зняли. І останні його слова, а він вже непритомнів: мій позивний Шафран, запам’ятайте, ви ще почуєте, я все одно поїду до хлопців в Запоріжжя”
Перевозила Олена з колегами взагалі багатьох військових, навіть й іноземців.
“У мене їхало 4 грузина: 3 дівчинки і один хлопець, лише одна дівчинка розмовляла російською (їхали зі Львова до Києва, у військовій формі), їхали захищати нас, Україну. Хоча як раз в цей день загинули п’ять грузинів, здається в Ірпені, і серед них два брата. Я поставила питання одній з дівчат: Не страшно? Вона сказала, що раніше було страшно, а зараз ні”.
Згадувала Олена й свою колегу, провідницю Наталію Бабічеву, яка загинула в ніч на 13 березня під час обстрілу евакуаційного потягу біля станції Брусин у Донецькій області.
“Наташа була оптимісткою. Начальник того потягу був у шоковому стані, вони довго разом працювали”.
Звичайно, працівники “Укрзалізниці” підлаштовувалися під умови та намагалися усіма засобами убезпечити пасажирів.
“Ми постійно на зв’язку з машиністами. Під час повітряної тривоги вони мені телефонують. Вимикаємо світло, потяг зупиняється. Заспокоюємо пасажирів”.
Зараз ситуація на залізниці в цілому спокійна, все нормалізувалось.
“Все цивілізовано. Єдине, я нібито порушую закон України, бо військових, які їдуть на фронт (тобто вони і з документами), якщо немає квитка, я їх забираю в купе провідників. Я чесно кажу, якби була якась перевірка, я б виписала ці квитанції і заплатила свої гроші, і моя бригада мене б підтримала”.
“Ми навчилися бути сильнішими. Всі ми пройшли психологічну таку школу…Навчилися бути більш стійкими і більш дружніми, стали більше спілкуватися і допомагати один одному. Настільки йде велика допомога від волонтерських рухів: наших начальників поїздів, наших провідників, які у вихідні, коли вони не їздять, просто приходять, приносять їжу, бо знають, що у нас їдуть люди, яким потрібен цей шматок хліба”.
Сама Олена не задумувалась про те, щоб поїхати з України. Доньку на початку війни відправила до бабусі і дідуся у Молдову, сама разом із сином залишилася тут.
“Це мій дім, я його по камінчиках складала своїми руками. Коли закінчиться війна, я вийду на Майдан і низько вклонюся нашим військовим, Збройним силам і всім залізничникам: від машиніста до слюсаря”.