4 березня 2022 року, на другий тиждень повномасштабного вторгнення РФ в Україну, я і моя родина мусили їхати з Києва на Західну Україну. Вночі ми приїхали до Вінниці. Поліцейські на автовокзалі показали дорогу до ресторану “Vltava”, який тоді вже став цілодобовим прихистком для біженців.
Втомлені з дороги люди намагалися спати, а Вікторія з чоловіком не мали часу навіть присісти: всю ніч вони безперервно готували то чай, то каву, то борщ, то носили до залів подушки та ковдри. На ранок, коли ми прощалися з родиною Столярових, я вже мала думку про те, що про цих людей потрібно буде обов’язково написати.
Вікторія Столярова разом із чоловіком володіє у Вінниці ресторацією “Vltava”. Заклад відкрився у 2019 році і одразу мусив виживати у непрості часи: спочатку почалася пандемія коронавірусу, потім — війна.
“Війна нас застала неждано-негадано, і чого ми почали працювати в перший день, бо поки діти в Києві, ми не могли бути вдома і заспокоїтись, плюс персонал був дуже наляканий, у нас більша частина персоналу — не місцеві, а з Вінницької області, і теж так само ніхто не знає що робити, тому ми з чоловіком вирішили піти на роботу”.
Ресторація “Vltava” розташована у підвальному приміщенні, тому ще до 24 лютого заклад був відмічений на карті сховищ. Вікторія розповідає, що зранку першого дня війни у ресторан зайшов представник однієї з вінницьких громадських організацій і спитав, чи працюватиме заклад під час повітряних тривог абощо. Родина Столярових не роздумуючи відповіла “так”, хоча як зазначає жінка, тоді ніхто не розумів, як все відбуватиметься.
“Відчинились ми, і буквально через години дві-три до нас заїхали перші люди, які хотіли поїсти. Це вже київські люди, які з Києва встигли вже виїхати з самого ранку. Почали ми їх годувати”. Почалися ці повітряні тривоги, а люди в той час були налякані настільки, що шукали все-таки, де є укриття, куди бігти і що робити. То перші люди, які у нас ночували, то наші знайомі або ті, що коло нас тут жили”.
Цілодобовий конвеєр: як прихисток порався з напливом переселенців
У перші дні великої війни Вікторія та її родина перебували “в очікуванні чогось”. Щоб якось відволіктись і чимось себе зайняти жінка почала готувати: спочатку у прихистку годували волонтерів і місцевих патрульних, далі — всіх, хто цього потребував.
Вже наступного дня знайомі вінничани почали пропонувати родині допомогу: наприклад, приносити продукти.
“Я кажу, що я не волонтер, але хоча б з ними пов’язана, бо ж з 2014 року ми теж трохи допомагали, і знаємо волонтерські організації”, — пояснює жінка.
“Один волонтер, працює в фармацевтичній організації сказав, що їдуть теж з Києва люди, їде їхнє керівництво, ночувати вже тоді в Вінниці нема було де, і спитав, чи можна у нас, і що приблизно чоловік 15 вже в дорозі. Мені здається, вони були першими, хто був з не місцевих, кому потрібен був прихисток. Поселили ми їх першими, і тоді почався період, коли ми почали переживати, що місця не буде вистачати”.
Поступово ресторан перетворився на справжній прихисток: із дому Вікторія з чоловіком принесли свої дивани, постільну білизну, щось докупили. Мама Вікторії була вчителькою, і оголошення у соціальних мережах побачили також її колишні учні, щось принесли й вони.
Годували безплатно. Впоратися тоді вдалося завдяки власним заощадженням та, звичайно, допомозі небайдужих людей.
“Я так пам’ятаю, що нам чоловік один привіз гриби. В нього скоріше за все склад, і він перший хто привіз нам ящиків 5. Потім приїхали наші знайомі – в них склад молочної продукції, дувне було відчуття, бо я не звикла брати в когось, а звикла, що в принципі ми ділимося. Потім хтось привіз ще пару мішків картоплі, плюс наші товари, м’ясо ми самі десь купили, і таким чином по продуктах ми були забезпечені”
Водночас деякі гості ресторації “Vltava” таки залишали гроші: за власним бажанням.
“Чоловік розповідав, що 2-3 рази заходили люди просто поїсти. І він наголошував, що ми годуємо безкоштовно, а вони казали “ні, ми бачимо, що ви робите дуже гарну справу, ось вам будь ласка 500 наприклад чи 1000 гривень. Наш бюджет, він не був аж прям якийсь необмежений, але нам вистачило, щоб пережити до квітня місяця. Ми протримались завдяки власним ресурсам, колективу, і допомозі людей”.
Кожен день, як нова серія фільму: історії переселенців
Діти з Миколаєва
На запитання, хто з тих, кого прихистила ресторація Vltava запам’ятався найбільше, Вікторія каже — діти з Миколаєва. Коли родина приїхала, всі зали у прихистку вже були зайняті, залишалося лише погодувати людей біля барної стійки. Жінка каже, що таких дітей у своєму житті ще не бачила…
“Привели дітей, а вони ну взагалі вже як роботи були, тобто в них на лиці жодної емоції не було, взагалі, їм дали їсти, вони поїли, вони між собою не спілкуються, просто сидять. І в мене чоловік теж це помітив, а в залі вже ночував хлопець з Бучі з двома песиками, і чоловік каже, попроси, щоб він випустив цих песиків, хай він перейде на цю барну стійку, може ці діти хоч на собак будуть реагувати. От чогось мені ці песики і ці діти запам’яталися найбільше”.
Родина з Харкова
Також Вікторія згадує родину харків’ян: жінка хотіла вивезти своїх літніх батьків до Чехії, до свого сина, але по дорозі у батька стався інсульт, його поклали до лікарні у Вінниці, десь в той самий час мати цієї жінки захворіла на коронавірус.
“І в жінки вийшло, що двоє батьків опинилися у двох різних лікарнях у Вінниці, і вона до них їздила, дивилася за ними, і дякувати Богу вони одужали, далі вона знайшла волонтерів, які їх перевезли до Чехії бусом”
Люди, що тікали
Через Вінницю їхали люди і з Маріуполя: одна жінка на маленькому “гольфику” вивезла з міста 5 людей: свою куму, а інших — геть незнайомих людей. Як переповідає Вікторія, жінка стояла зранку і чекала, чи повернеться гуманітарна колона: колона не повернулася, і за 10 хвилин вона вирушила…
Інші їхали з Балаклії: ті люди взагалі виїхали з двома пакетами.
Вікторія Столярова каже, що саме під час війни люди стали об’єднаними, з них “спав лоск, та блиск”.
“У нас з Херсону була сім’я — п’ятеро дітей — їх поліцейські підібрали на вулиці, тому що в комендантську годину ця жінка вийшла з автобуса, і вони не мали куди їхати. Поліція їх посадила до себе, вони викликали ще сусідній наряд, бо всі в одну машину не помістилися, приїхали в гуртожиток якийсь, а комендант каже, що не має права когось заселяти без керівництва. Тоді вони зателефонували до нас, привезли сюди цю родину, вони були в шоці від людської доброти і людської участі”.
При цьому жінка додає, що відчуття негативу в неї тоді взагалі ніколи не з’являлися. Попри складні обставини, люди намагались підтримувати одне одного.
Сьогодні ресторація “Vltava” працює вже як ресторан та як бомбосховище. Ночувати люди приходять до прихистку рідко, навіть якщо є повітряні тривоги, але на всяк випадок Вікторія із чоловіком лишили ключі від ресторану чоловікові з сусіднього будинку: у разі небезпеки він приходить і відчиняє.
“Чого ми стали такі безпечні”: удар по Вінниці 14 липня 2022 року
З самого ранку 14 липня Вікторія мала неприємні передчуття.
“В цей період у нас табори харчувалися, і плюс у нас відкрили табір на станції Юнатів, і я пам’ятаю я везу їм їсти, і я бачу дівчину яка веде дітей на прогулянку, а була оголошена повітряна тривога. І в мене перша думка: що ж ми робимо, що ми вже стали якісь безпечні”.
Жінка додає, що до 14 липня люди в бомбосховище під час повітряних тривог сходились вже дуже рідко, але в той день — зал був повністю забитий.
“Дівчинка одна, сиділа у нас в залі, в неї почалася істерика, тому що хтось їй сказав, що потрапили біля будинку офіцерів, а вона каже, що в неї там батько має бути і мама. Мама відписала, а батько так і не виходив на зв’язок. Там ту дитину заспокоювали всі, але завдяки тому, що якось ми вже досвід маємо, то і дитина заспокоїлася, і батько слава богу вийшов потім на зв’язок, і людям ми почали роздавати швиденько валер’янку: у нас тоді ці фармацевти ночували, вони нам потім ящик валер’янки відправили, корвалол і все інше. І люди позаспокоювалися”.
Після 14 липня 2022 року вінничани знову частіше спускаються в бомбосховище під час повітряних тривог.
Боротися з депресією: майстер-класи для дітей-переселенців
“Хтось прийшов до нас з тих, хто в нас ночували, не Вінничани і почали жалітися, що дітям нема куди подітися і в дітей депресія починається. Так само на форумах почали писати самі мами, що і вони не можуть себе знайти в цьому місці, і не знають що робити”.
Тоді Вікторія написала модераторці однієї з груп у соціальних мережах і запропонувала організувати зустріч у ресторації Vltava: познайомити одночасно між собою і дітей, і мам.
“Прийшло пару чоловік, ми дуже гарно посиділи, поспілкувалися, чай, штруделі я приготувала, і десь під час цього спілкування виникла ідея, що можна робити майстер-класи для дітей, щоб їм було цікаво, і щоб це були і місцеві діти, і діти переселенці. Ідея була непогана, бо потім ми ці майстер-класи перевели на комерційну основу лише для постійних мешканців Вінниці”.
“Потім до нас приєдналася Олена Павлова, вінницька фуд-блогерка, вона теж ще до війни проводила майстер-класи для дітей, і для дорослих”.
Наостанок Вікторія каже, що найбільше зараз хоче відпочити, а ще — на море.
“Я взагалі до моря була досить байдужа ми більше любимо десь подорожувати, їхати, а саме чогось в війну, коли ми спали тут, приснилось море, і от чогось на море хочеться найбільше. Але це вже після перемоги”.