Анна Дідіцька — художниця-портретистка родом з Ковеля, що на Волині. Навчалася у художній школі, а потім також у художньому училищі у Луцьку. Дівчина займається малюванням все життя: розповідає, що час від часу пробувала займатися чимось іншим, але все одно поверталася до живопису, адже для неї більше простору до роботи.
“Малюю я взагалі з дитинства, ще до того, як почала розмовляти. Вже кілька років, як я зрозуміла, що це є та робота, якою я хочу займатися все життя, без якої я себе не бачу, не відчуваю”.
Анна також пояснює, що малювання із хобі перетворюється на справжню роботу, коли проходиш через певне переборювання себе: долаєш виснаження і налаштовуєшся на новий лад.
“Кілька років тому вже до того дійшла, що потрібно серйозніше до цього (малювання — ред.) ставитися. Не відволікатися, не піддаватися напливам, а виховувати в собі зосередженість, і контролювання такого стану, щоб малювати конкретно зараз: не піддаватися під якийсь настрій, якусь дисципліну виховувати”.
Як оживити обличчя?
Художниця розповідає, що раніше бралася за найрізноманітніші замовлення і малювала все: пейзажі, натюрморти, і навіть ікони.
“Пізніше коли малювала ікони, то здавалося, що мені це було цікаво, але потім зрозуміла, що не так справа в іконах, як саме в обличчях. Захотілося саме в обличчя вникати, промальовувати. Почала брати замовлення на обличчя, і зрозуміла, що саме це мені найцікавіше. І інші роботи: пейзажі, натюрморти пішли на задній план”.
Анна працює із технікою “сухий пензлик”, малює переважно у чорно-білих кольорах.
“Цю техніку більш теоретично дізналася в училищі: у нас було буквально одне заняття з графіки, коли нам показали, що таке “сухий пензлик”. Ми тоді малювали просто гуашшю. Пізніше я просто в інтернеті побачила відеоурок: навіть не відеоурок, а просто художник закинув свою роботу. Подумала, що так гарно, цікаво, треба і собі спробувати. І почала про це читати, дізналася, що там зовсім нічого такого складного немає: це просто є акварельний папір сухий, фактурний, і олійна чорна фарба, і все. І пензлик, який довільний. Просто приходиш у магазин, мацаєш якийсь такий, що візуально тобі приємніше. І отак обрала собі таку техніку”.
Продовжуючи тему техніки, прошу Анну поділитися секретом, як “оживляти” обличчя на портретах. Дівчина відповідає, що секрет на то і є секрет, аби його не видавати, але деякими таємницями все ж ділиться.
“Головне — точно зрозуміти характер обличчя, точно передати лінії, всі її плавні переходи, десь лінія губ чи лінія очей — передати точно її вигін, світло, темноту, все настільки точно потрібно передати, і з легкістю, і привабливістю, і тоді воно буде більше схоже на ту людину. І ще такий момент: додавати окрім чорної фарби, білу фарбу на білки очей: вже в кінці, і тоді очі блищать. От люди заходять, дивляться роботи, які в мене в майстерні висять, і кажуть: вони як живі. Саме оці бліки, які даєш на очі білою фарбою, вони й дають на очі таку іскристість, таку саме живинку”.
Здебільшого Анна малює портрети на замовлення. Зазначає, що з початку війни її роботи зовсім не втратили актуальності, а навіть навпаки.
“Як раз під час війни воно більше і зарухалось: і серед військових, і військова тематика загалом. Воно не є чимось таким другорядним, воно цінне для людей. Тому що військові замовляють своїх родичів, себе з жінками, жінки замовляють їх.. Тим більше що вони зараз не бачаться по пів року, то вони роблять інколи такі романтичні подарунки… Якось мене просили там додати до портрета там квіти… І передаєш, відносиш, і бачиш дійсно, що людина приємно здивована. Або був такий момент, що хлопець домовився з дівчиною, щоб вона прийшла просто забрала якусь там книжку, до мене підійшла, а я їй вручаю портрета. Ось такі сюрпризи”.
Водночас дівчина каже, що портрети на замовлення — це робота більш стисла, у якій немає особливого простору.
“Тому, що можуть бути і неякісні фотографії, і в роботі не відчуваєш свободи, вона обмежена, а воно в душі ж вирує, і хочеться чогось більшого, глобальнішого, і тому мусиш собі шукати якісь альтернативи”.
Такою альтернативою для Анни стали портрети відомих та видатних українців: від Івана Мазепи до Володимира Зеленського
“Кожну людину, яку я малювала, я не брала тому, що вона там зараз на слуху і популярна, а брала дійсно те, що мені до душі та людина була. І в процесі таке було відчуття ніби як медитація, або ніби як ти ведеш діалог з цією людиною. І ти з нею спілкуєшся. Тому кожна робота для мене дуже є особлива, і я дуже щаслива, що протягом року з тих, кого я намалювала, немає розчарування від тієї людини”.
“Були такі випадки. Я малювала людей відомих, і люди писали: намалюйте того, намалюйте, цього, він там якийсь популярний, а давайте вже швидше того, коли вже того намалюєте. Дивишся, а не лежить душа. От не хочеться того малювати. І з часом до цих людей могла бути якась зневіра і розчарування. Я рада, що серед цих людей, яких я малювала, такого не було. До них така сама любов і лишилася”
Анна Дідіцька портрети відомих українців поки не продає, хоча запити були. Однак дівчина каже, що хоче продати їх дійсно з користю, аби ці кошти пішли “на хорошу користь” для України. Додає, що за можливості, звичайно, донатить, “як і всі українці”
“Це приємно — якось докласти руку. Наприклад, якщо збирають на якийсь дрон, чи на якесь авто, приємно розуміти, що ти теж учасник того всього. Оскільки це моя загальна робота, я за рахунок цього живу, я також за можливості передаю. Якщо брати замовлення, які роблять в мене люди, які мають близькі стосунки з війною, якщо замовляють військові, то звісно я їм роблю знижки”.
Детальніше про деякі портрети. Володимир Зеленський
“Під час війни найпершого я намалювала Зеленського. Тому що почали закидати роботи, хтось там малює портрети… Я подивилась на ці малюнки, і думаю: я маю якось краще намалювати, більш схоже, я ж можу це зробити. І спробувала спочатку Зеленського намалювати. І я пам’ятаю, що тоді людям дуже сподобалось, що так здивувало, що він настільки там схожий. Я зараз дві роботи вже зробила Зеленського. Але тоді от мені сподобалось передати той погляд, у перші дні війни у нас у всіх був однаковий погляд — переляканий, і мені хотілось це передати. Потім іншого намалювала — знов в нього лице змінилося”.
Ліна Костенко
Портрет поетеси Ліни Костенко Анна називає найулюбленішим.
“Там і сама фотографія така дуже приємна, і людина взагалі приємна. Якщо брати її, то я люблю літературу, але я люблю інший жанр. Мені може подобатися людина за її талант. Мені подобаються люди за те, що вони талановиті, але це не винятково, що я маю розділяти їхній смак. Цих всіх людей я дуже поважаю, але розбіжності в смаках можуть. Тому що в літературі я люблю не вірші чи якусь там прозу, а більше може психологію почитати”.
Василь Стус
“Мені на той час хотілось намалювати людей, які дійсно просто страждали, мучились за нашу Україну. Передивилася його фотографії, і от саме та фотографія з важким поглядом: моложавим, важким, з таким підборіддям вольовим. От те що я відчула, то профільтрувала скрізь себе ніби”.
Іван Мазепа
“Це дійсно окрема тема для мене, і важлива, тому що мені цікаво помалювати людей таких історичних, давніх. Тим більше що немає фотографій, люди жили за часів, коли ще не було фотографій. І їх малювали. І дуже цікаво створити людину, наближеною до реальності, до реалістичності, так, щоб воно було дійсно схоже на фотографію, але всі джерела, що вже є — це чиїсь картини. І хочеться співставити з усіх тих картин якийсь образ для себе і відтворити. Хотілося б для себе зараз зробити серію якихось таких робіт — давніх людей, але пропустити через себе”.
Самотність, музика та повітря: про натхнення, плани та війну
“Надихаюсь, мабуть, я самотністю, тишею, музикою… Коли заходиш до своєї майстерні, тиша така, можна включити музику, щоб ритмічніше і швидше робота йшла. Більше повітря, вікна обов’язково мають бути відкриті. Можна запалити ароматизовану паличку. Це така слабкість моя, якісь аромати — вони надихають і створюють якийсь особливий настрій для роботи”.
Також дівчина каже, що може надихатися літературою, роботами інших художників, концертами та музикантами, навіть інтер’єрами та просто кольорами.
Запитую Анну, чи може щось пов’язане з війною давати натхнення. Вона відповідає, що все ж скоріше ні.
“В побутовому плані в мене життя не змінилось, в мене зараз все так само. В психологічному дійсно змінилось життя. Коли тебе щось мучить, в такому стані дуже важко працювати. Важко зосередитися. Мабуть, все-таки коли погано на душі, це не допомагає для роботи. Тому що потрібно щоб був спокій на душі, тоді краще працюється”.