Поліна Носкова — клінічний психолог, працює з військовими (у якому саме закладі — не вказуємо на прохання героїні та її керівництва).
За першою освітою, Поліна — юрист, однак за цією професією вона ніколи не працювала, адже покликання в неї зовсім інше.
“Психологія — це моя вже друга вища освіта, мій свідомий вибір, мені дуже подобаються такі соціальні професії, і в певний період життя я навіть жалкувала, чому я не стала лікарем, але згодом я зрозуміла, що працювати з душею, так би мовити, “лікувати душу”, це не менш важливо, ніж лікувати її тіло, і наразі я повністю задоволена своїм вибором”.
Дівчина каже, що навчилася відрізняти вигорання від банальної втоми, і попри складність своєї роботи, змінити її ніколи не хотіла.
“Мені здається, що коли людина вигорає, вона втрачає інтерес до своєї професії, стає пасивною і безініціативною, і такого я не відчувала. Але звісно, часом я відчуваю таку втому, і я просто розумію, що мені треба більше потурбуватися про себе, про свій ресурс, відновитись”.
Перезавантажитися психологині допомогають помірні фізичні навантаження, зокрема пілатес, йога, гімнастика, цигун. Такі ж фізичні вправи Поліна радить своїм пацієнтам, адже вони добре допомагають знижувати тривогу і допомагають виробляти так звані гормони радості та щастя.
“Мені також дуже допомагають спілкування з рідними, з друзями, на даний час мене підтримує спілкування з колегами, тому що мені пощастило працювати у підрозділі, який складається з психологів, і я можу від них отримати як людську підтримку, так і професійну пораду. Інколи бувають моменти, коли потрібно звернутися вже до мого психотерапевта”, — додає дівчина.
Клієнт-центрована терапія: як допомогти військовим після тяжких травм
“Діяльність, якою ми займаємось — це психологічний супровід лікувального процесу. Ми проводимо психологічні консультації в кабінетах, але виходить так, що більшість консультацій ми проводимо в палатах, бо військові мають досить тяжкі поранення і не можуть пересуватися, тому частіше ми ходимо до них, ніж вони до нас”.
Поліна Носкова пояснює, що психолог не має права призначати ліки, це робить психіатр. Клінічні психологи допомагають у діагностиці психологічних проблем, адже деякі з військових мають гостру реакцію на стрес або схильність до розвитку посттравматичного стресового розладу. Крім того, військові часто потребують підтримуючої терапії, перебуваючи у госпіталі довгий час і маючи тяжкі поранення: втрати зору, кінцівок або рухливості цих кінцівок.
Водночас кожен психолог працює у своєму підході, один із таких називається клієнтцентрованим, саме на ньому спеціалізується Поліна.
“Там є головними емпатія психолога, його безумовне позитивне прийняття, і за допомогою цього прийняття від терапевта, клієнт починає більше приймати себе, налагоджувати контакт з собою, своїми почуттями, і це допомагає йому самовідновлюватися”.
Крім того, пані Поліна та її колеги надають своїм пацієнтам різні техніки релаксації для зниження рівня стресу: дихальні вправи, біосугестивну терапію (метод психотерапії, що поєднує прийоми вербального й невербального навіювання в стані легкого трансу), релаксацію за Джекобсоном (комплекс вправ, що спрямовані на зняття напруги і полягають у зміні контрольованої напруги та розслаблення певних груп м’язів) тощо.
Історії, які запам’яталися або як трапляються дива
Психологиня каже, що кожна історія залишає відбиток у пам’яті, але найбільше дівчині запам’яталися перші військові, з якими їй довелося працювати.
А інколи трапляються справжні дива, і це не може не надихати.
“Буває так, що лікарі роблять невтішний прогноз, що там наприклад, ця людина ніколи не зможе ходити чи її рука не відновиться. І коли не дивлячись на ці прогнози стається якесь чудо, і людина, яка не мала шансів, починає заново ходити. Відбиток у моїй пам’яті залишив один з перших військових, з яким я працювала. Він такий дуже молодий, йому тоді було взагалі 18 років, і він був досить тяжким: він не міг говорити, дуже погано рухався і так далі. І під кінець його відновлення ми вже могли з ним про все на світі говорити, і він дуже-дуже добре відновився, і я за нього дуже рада”.
Часто психологиня тримає зв’язок зі своїми пацієнтами вже після закінчення терапії:
“Взагалі робота в кабінеті, вона в межах того, скільки військовий проходить лікування в госпіталі, але вони мають право потім звертатися амбулаторно в нашу поліклініку, якщо вони мають таке бажання, і продовжувати терапію. Наразі таке відбувається нечасто, бо багато з них їдуть далі в якісь лікувальні заклади або повертаються знову на війну, тому вони не мають поки змоги продовжувати терапію. Але просто людські стосунки: запитати, як їх почуття чи загалом як вони, то дійсно з деякими з них, хто хоче підтримувати цей зв’язок, він залишається”.
Поліна Носкова розповідає, що до початку повномасштабного вторгнення з військовими не працювала, і тим більше не мала досвіду роботу з пацієнтами з тяжкими бойовими травмами і пораненнями (раніше, до серпня 2022 року, дівчина працювала у сфері нейрореабілітації: допомагала відновлюватися людям після інсульту або черепно-мозкових травм).
Тож із війною професійне життя змінилося кардинально. Водночас за словами Поліни, більшість військових, з якими вона працює, кажуть, що знали, куди і навіщо йшли і були готові ризикувати.
“Я стараюсь завжди ставити на перше місце саму людину, її особистість, а не якісь поранення. І я відчуваю, що це дуже допомагає встановлювати з ними контакт. Кожен з них йшов на війну, десь психологічно готовим віддати там життя, і я зараз бачу, що навіть якщо вони мають втрати кінцівок чи інші серйозні поранення, вони намагаються тримати свій дух на високому рівні, і вони фокусуються на тому факті, що вони залишилися живі”
“Дуже часто чую, багато від кого: я все переоцінив після того, що там пережив, що там побачив. І кажуть, що зараз так хочеться жити, як, мабуть, ніколи до того не хотілось”.
Історії військових не залишаються непоміченими. Зокрема заклад, де зараз працює пані Поліна, відвідував президент України Володимир Зеленський.
“Він здається, що був на День Збройних сил і на День Захисника України. Особисто я його там не зустрічала, не бачила, але потім переглядала відео, де він нагороджував військових, і впізнала декількох тих, з ким я займаюсь, і потім вони зі мною ділились своїми враженнями, що їм було дуже приємно, і що він так неочікувано до них зайшов…”
“Дух народу чіпляє”: про найяскравіші спогади і плани
Дівчина каже, що з початку війни вражень, як і у кожної людини, було дуже багато: їх умовно можна поділити на позитивні та негативні.
“І з такого негативного, я пам’ятаю, як працювала з відновленням чоловіка після черепно-мозкової травми, після аварії, і була знайома з його дружиною, і знала, що вони мали двох діток маленьких. Не знаю, чогось мене ця історія дуже зачепила, і кожного разу коли згадую, в мене якісь сльози навертаються. І потім в новинах я дізналася, що їхню сім’ю розстріляли в машині при евакуації з Ірпеня”.
З позитивного Поліна називає відео про те, як люди з голими руками зупиняли ворожі танки чи як діти збирали гроші на Збройні сили, каже “дуже зачепив дух нашого народу”.
Батько Поліни Носкової служить у ЗСУ. Психологиня каже, що цей факт на її роботу з військовими загалом не впливає.
“У мене є своя чітка позиція, своє ставлення до військових: у мене є до них дуже велика вдячність, і я кожному з них, коли приходжу на першу зустріч, я перше, з чого я майже завжди починаю, це я їм дякую, і в мене є до них дуже велика повага, і так само як і до мого тата. В мене звичайно є свої переживання, як у доньки, але я його підтримую і пишаюся його вибором.”
Поліна розповідає, що останнім часом — після пандемії коронавірусу, локдаунів та початку війни — вона перестала робити плани на далеке майбутнє, адже розуміє, що все дуже змінюється, і просто потрібно бути адаптивними і максимально підлаштовуватися під ті умови, які є.
“Наразі в мене тільки бажання, щоб ця перемога була швидше, можливо тому, що я кожного дня бачу, якою вона дається ціною, бачу ті втрати в плані здоров’я: фізичного і психологічного, які несуть наші захисники і захисниці, чую історії про те, скільки вони втрачають своїх побратимів, і просто мені щиро хочеться, щоб це все як можна швидше закінчилось нашою перемогою”.
“Якщо брати в загальному, то я хочу жити в нашій країні, я впевнена, що у нас буде хороше життя, що ми будемо процвітати, і я знаю, що в перші післявоєнні роки дуже багато людей потребуватимуть психологічної допомоги, і це не тільки військові, а й в принципі більшість з нас, можливо навіть всі. І я б хотіла брати участь у цьому відновленні психологічному наших людей”.