Українська журналістика вже майже 2 роки працює в умовах повномасштабної війни Росії. За цей час наші журналісти зафіксували найстрашніші злочини країни-агресорки проти наших громадян, зокрема, блокаду Маріуполя – міста, трагічні історії якого масово поширювала міжнародна преса.
Унікальним є досвід українського фотокореспондента Євгена Малолєтки, який провів перші 20 днів повномасштабної війни у Маріуполі та зміг зафільмувати історичні кадри. Крім того, праця українського журналіста разом з його колегою Мстиславом Черновим стала основою фільму «20 днів у Маріуполі», що був номінований на премію «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм».
Як українська воєнна журналістка знайшла своє відображення у документальному кіно – читайте у матеріалі.
Увага – основа воєнної журналістики
– Почнемо з вашої підготовки до поїздки в Маріуполь. В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що обрали саме Маріуполь, тому що розуміли, що це місто стане однією з найгарячіших точок в Україні. Отож, як ви готувалися до цього відрядження, розуміючи, що зовсім скоро Росія розпочне новий етап війни? Як ви уявляли свою роботу? Чи були попередні плани, які ви узгоджували з Мстиславом і редакцією? Чому ви поїхали вдвох?
– Робота в полі й екстремальні відрядження завжди мають прораховуватись і поєднуватись з роботою в команді, бо це повинні бути люди, які мають робочий досвід, якщо ми кажемо про бойові дії. Люди, які знають географію, тому що за всі ці 8 років ми вивчили майже кожне село і знали, де живе кожна бабуся.
Ми знали, що це потенційно можливо – що росіяни захочуть туди піти. Тому ми готували спорядження й автомобіль, а на під’їзді вже зробили emergency food, як ми це називаємо. Наприклад, якщо там не буде їжі, щоб нам вистачило запасів на тиждень-два. Супутниковий телефон нам надіслала редакція, як і спальні мішки; одну каністру з паливом надіслали пусту, ми її заправили. Також ми купили додаткове колесо на автомобіль, адже якщо проб’ють, де ти будеш ремонтувати авто? В машині було всяке різне барахло, потроху-помалу, яке теж рятувало. Наприклад, коли розбились вікна в автомобілі, у мене з ковідних часів валялась плівка, якою ми заклеїли всі вікна. Скотч, ще якісь побутові речі – воно, можливо, здавалося не суттєвим, але потім допомагало в деяких ситуаціях. Головне – колекціонування досвіду і контактів людей.
– Ви кажете про контакти з людьми, а чи були у вас попередні домовленості з мерією Маріуполя, з іншими державними структурами або з військовими?
– Так, були контакти Київського міського управління і були люди, з якими ми співпрацювали раніше на «швидкій» в деяких лікарнях. Я був у Маріуполі декілька разів, тому теоретично знав, де яка лікарня розташована, куди можна поїхати, де є поліцейський відділок, пожежна частина. За 8 років ти краще розумієш географію міста: куди можна поїхати, де теоретично можна знайти центри допомоги, де будуть концентруватися люди чи потенційні точки зв’язку, виїзди з міста.
– А чи відправляли офіційні запити на фільмування в мерію?
– Ми стикалися з непередбачуваними ситуаціями. Ми розуміємо, наприклад, що якісь автобуси поїхали в Талаковку евакуйовувати людей. Ти дзвониш прессекретарю Маріупольської ради, кажеш: «А дайте нам контакт, ми хочемо поїхати», а вона сидить у підвалі й не знає, що робити… Інколи це допомагало, а інколи ні. Інколи люди ставились до тебе дуже підозріло. Деякі контакти, які ти мав перед цим, змінилися і пішли, як і військові. Вони казали тобі: «Так, ми вас покличемо, коли буде треба», а коли зник зв’язок, ти вже й зв’язатися ні з ким не зміг. Як ти комусь подзвониш, коли немає куди?
– Ви кажете, що у вас були зв’язки з лікарями й з пацієнтами. Коли ви прийшли в лікарню, не було такого, що хтось перешкоджав зніманню?
– Ніхто не перешкоджав, тому що ми домовились. Кожен раз це домовленості і вибудовування системи довіри. Я зараз працюю в військовій лікарні, і тут набагато складніше працювати, ніж в цивільній. Тобто тут теж ти маєш побудувати систему координат, за якою будеш рухатись: кожна санітарка, лікар, завідувач має тебе знати в обличчя, щоб тобі допомогти чи не перешкоджати роботі. Це стосується будь-якого місця, офіційної структури – так вибудовується ця система.
Люди по-різному реагують: як і медперсонал, так і пацієнти. Ти теж маєш бути теж до цього підготовленим і розуміти, як з ними розмовляти. Це теж цінна навичка: знати психологію людини; як поставити своє питання чи, скажімо, зробити пропозицію так, щоб її схвалили. На побутовому рівні – коли ти маєш розказати людині, чому ти тут і чому маєш щось знімати. Такі інколи прості, але з іншого боку складні речі.
– У вас були попередні домовленості з лікарями, з пожежниками, а зі звичайними мешканцями Маріуполя? Які основні фрази або меседжі ви промовляли, щоб вони погоджувалися на розмову?
– Ти просто приходив і запитував, а після дивився, як на тебе реагують. Спочатку це було нерозуміння – питання «чому ви тут знімаєте?». Ти намагаєшся лізти їм в душу, запитати важливі речі. А вони тільки виїхали з Павлополя чи інших місць, їм розбило будинки, вони ледве врятувалися; і тут, в Маріуполі, вони знайшли прихисток, якийсь підвал, і вони мають тобі ще щось розповідати – і ти маєш пояснити, чому це важливо.
Потім стало гірше, бо ситуація почала істотно змінюватись: не стало зв’язку, води і тепла, з’явилася агресія. Люди довго знаходяться в замкненому просторі, не знають ніякого виходу із цієї ситуації, не мають жодної інформації. І ти стаєш таким електропровідником негативної енергії, яку вони хочуть викинути. Інколи на тебе, бо ти стороння людина – і це не на камеру, а просто тобі обличчя починають говорити агресивні речі.
– Окрім відеознімання, ви робили і фото. Чи є таке фото, яке у вас постійно виринає в пам’яті? Можливо, перед очима з’являється? Чи якась історія, яка стоїть за цим фото, яка найбільше запам’яталася?
– Можу навести приклад – фото загиблої Ірини Калініної, яке облетіло весь світ. Це фото, яке буде мене переслідувати протягом всього життя. Це як чорна пляма, яка над тобою висить. Ми знімаємо смерть, людські рани, тиражуємо це, але і фіксуємо воєнні злочини. Я розумію, що це просто важливо і це частина моєї роботи, із якою мені доведеться жити все життя, бо люди будуть асоціювати мене з воєнною фотографією. Так, це зараз моя професія і я вважаю це важливим етапом у своїй діяльності. Ми зараз – очі цієї війни.
– Ви були тоді в Маріуполі єдиними міжнародними журналістами. І саме ваші кадри тоді показували всі світові ЗМІ. Чи були у вас певні правила в редакції, які допомагали б вам безпечно передавати інформацію? Росіяни ж знали, напевно, що ви там єдині.
– У нас не було на той момент ні Starlink, ні BGAN (ред. – Broadband Global Area Network) – свого інтернету в нас не було. Ми користувалися просто тим зв’язком, який знаходили. Чи то була там вишка Київстару біля «Тысячи мелочей», яка працювала на генераторі, поки їх не розбомбили, чи в поліцейському відділку був свій супутниковий інтернет, який теж працював дуже погано. Доводилось туди їздити в останні дні, щоб передати якісь крихти інформації й це виручало. Це єдина, мабуть, річ, якої не вистачало у нас в комплекті, яку ми втратили. Маю на увазі, що ми втратили машину втратили й те, що ми не мали BGAN. Це була, мабуть, найгірша історія. Через супутниковий інтернет можливо було б передати й більше інформації, і безпечніше, і так далі.
Ви кажете про росіян – що вони знали, що ми є… Вони почали цікавитись цим тільки після 9 числа. Тобто сильно цікавитись і розповсюджувати дезінформацію, що фото фейкові, що це постановка і так далі. Тобто тиражувати різну кількість версій, щоб дискредитувати нашу роботу в полі. Я не думаю, що вони слідкували, бо це була передова, і там було складно слідкувати, де хто перебуває чи живе, було. Люди там всі, як і ми, теж мігрували – від одного сховища до іншого, від однієї лікарні до іншої, спали з пацієнтами. Визначити, хто де є, коли немає зв’язку, дуже складно.
Кадри – основа майбутнього фільму
– Не все, напевно, що ви зняли в Маріуполі було опубліковано. Який відсоток матеріалу від знятого ще не було опубліковано? І чи ви плануєте надалі, можливо, в майбутньому, після закінчення війни, публікувати все?
– Я вважаю, що більшу частину матеріалів і більшу частину фотографій ми відправили. Якість роботи не залежить від кількості. І краще менше, але якісніше, це така важлива історія. Коли ти редагуєш знімки, ти маєш відібрати одразу найважливіші кадри, щоб їх побачили. І більшість таких кадрів була опублікована. Якщо ми кажемо про відео, там теж було знято 30 чи навіть більше годин, а фільм вийшов на 90 хвилин.
Хотілося б показати більше, зробити фільм довшим, але з огляду на те, що в тебе є ліміт по хронометражу, який ти можеш відправити, бо це все об’єм, час в полі на відкритому просторі, де ти перебуваєш в небезпеці, щоб відправити ці файли. І це суттєво, навіть при зніманні ти маєш бути дуже економним. Якщо ми кажемо про Маріуполь, у нас там не було генератора, ми використовували тільки підручні якісь розетки, щоб зарядити свої пристрої. Я знімав все в JPEG, а не в RAW файлах, щоб зменшити навантаження на процесор свого комп’ютера, щоб редагувати файли. І це дасть мені більшу ємність батареї, я декілька разів зможу використати заряд свого комп’ютера, а це суттєво в таких умовах.
– Ви в Маріуполі не тільки знімали, а ще й редагували фото, відео, відбирали і відправляли в редакцію, а редакція вже публікувала?
– Ми відбирали. Я, наприклад, відправляв одразу. Підписували частково, коли це було можливо, я сам робив підпис. Я розумів, що це складно, тому використовував аудіоповідомлення і відправляв їх редактору, а він підписував. Це все щоб не витрачати час свого комп’ютера на складні підписи, які потрібно заповнити англійською і так далі. Наприклад, є у мене фільмування невелике, відправляю 10 фотографій, вони більш-менш там схожі. І тоді відправляю один кепшн, щоб була батарейка. Це було дуже важливо – берегти енергію. Інколи відео ми розбивали на 20 файлів, нумерували їх – один, два, п’ять, десять. Відправляли їх з трьох телефонів, сиділи одночасно і відправляли, а потім редактор склеював ці фрагменти і робив сюжет.
– Ви кажете, що ви майже всіх кадрів опублікували. На вашу думку, чи існують зняті під час війни кадри, які етично коректніше або, можливо, тимчасово вигідніше для нас, як для країни, цензурувати?
– Я скажу, що є етичні норми для нашої роботи. Ми не робимо медичні чи судові експертизи: наша задача – показати ситуацію. І фотографії якихось жахливих сцен і жахливих ран неможливо буде опублікувати. Ти маєш думати наперед, як це зняти і потім які файли відправити, щоб редактор просто не видалив це – він скаже «це дуже жорстоко». Такі моменти були. Кожну фотографію з Маріуполя вони передивлялись тисячі разів і думали, публікувати таке чи ні. Було багато питань від редакції, бо це міжнародне ЗМІ – там дуже високі стандарти.
– Ви кажете, що у вас питали, чи дозволили вам це знімати. Тобто у людей, яких ви знімали, ви теж питали, чи можна їх зняти?
– Звичайно. Ти не можеш нормально знімати, не запитавши дозвіл. Це дуже важливо, тим паче в таких умовах.
– Як ви визначаєте цю межу? Тобто, якщо брати ці знамениті кадри, де жінка сидить з дитиною на підлозі в лікарні і плаче, наприклад. Ти ж не підеш запитувати «чи можна вас сфоткати?». Як ви самі визначали це для себе?
– Технічно ми інколи робимо щось наперед, а потім питаємо дозволу. Бо ти не знаєш, як людина може відреагувати. Ми досі спілкуємося майже з усіма нашими героями, яких ми знімали. Деякі люди знаходили мене. Така ситуація сталася буквально декілька місяців тому: коли в будівлю влучила російська бомба чи ракета, там відкопали жінку. Її знайшов її чоловік, який разом із тим витягував свого сина, якого там придавило. Потім він мені написав і попросив надіслати фотографії. Навколо хаос, але ти все одно знімав, бо це трагедія і це документ того, що там сталося. Також я маю зараз їхати в Англію і зустрітися персонально з чоловіком Ірини Калініної, жінки на ношах. Майже з усіма героями ми продовжуємо комунікувати. На телефонному зв’язку, наприклад, як з батьком Сергієм, який плакав над загиблим сином. Я йому дзвонив, а він знаходився на кораблі, бо поїхав забутися.
Дуже важливо продовжувати спілкуватись з тими героями, фотографії яких ви робили. Знаєте, ці фотографії, вони ж не просто «зняв і забув», і поїхав. Це про людські життя, і люди втратили найбільше, що в них було – своїх дітей чи родичів. І це не може пройти, ти їх знімаєш в такому горі і це дуже інтимний момент. Важливо зробити так, щоб зберегти нормальні стосунки з цими людьми, нікого не образити своєю роботою також. Тут складно, ти носиш з собою рюкзак з усіма спогадами і з усіма фотографіями. Це не тільки «зняв», це ще дуже багато людського.
– Ви кажете, що спілкуєтесь майже з усіма. Чи не думали ви про те, щоб зняти другу частину? Про те, як склалася доля тих, кого ви знімали?
– Якби у нас війна закінчилася, чи було б перемир’я, я думаю, що було б простіше. А у нас війна продовжується, і тут купа інших історій, які не були розказані. Я дуже хочу, звісно, з усіма побачитись в мирних умовах, чи продовжити знімати, як вони далі будують своє життя, але де знайти час на все це? Коли у нас “несеться” на Донбасі, звільняють Херсон, Харківщина, прильоти… Ти в такій рутині постійно знаходишся. Просто, де знайти час?
Ми працюємо в новинах і маємо давати кожного дня постійно щось нове, війна на Маріуполі не закінчилась. Так, це важливий елемент історії, яку ми зробили, але це продовжується. Купа жахливих історій, купа воєнних злочинів, які потрібно далі документувати.
– Можливо, ви виділите основні правила підготовки техніки до такої поїздки? Що треба підготувати, як правильно зберігати відзнятий матеріал?
– Я думаю, що має бути комп’ютер, звичайно, на якому редагуються матеріали, один чи два павербанки, які можуть заряджати цей комп’ютер, і краще, щоб вони були портативні. Звісно добре, коли у вас є Bluetti (ред. – портативна зарядна станція) чи щось таке в машині, але це габаритна штука і ви її в рюкзак не покладете. Я зрозумів, що вам не потрібно мати купу всього – це має бути мінімальний комплект базових речей, які допоможуть вижити. Ідеально, якщо ви маєте супутниковий телефон, комп’ютер, павербанки, декілька жорстких дисків, щоб робити бекап, щоб можна було скопіювати не тільки на один носій чи комусь віддати його потім. Якщо ми кажемо про камери, це має бути запас батарейок, усіх шнурів додаткових. Кожен в команді має бути водієм.
Щоб створити фільм, треба було виїхати з міста
– Чи обговорювали ви з редакцією план дій? Чи був він у вас на той випадок, якщо ви не виїдете? Що робити з матеріалами, як їх передавати?
– Оскільки я працював з ОБСЄ, наша редакція сконтактувалася з офісом ОБСЄ. У них там залишались люди й команди, і вони теж чекали на евакуацію. В останній день, 15 числа, вони казали, що будуть виїжджати й технічно вони мали нас взяти з собою, вивезти у своїх автомобілях, це було погоджено. Але так сталося, що ми поїхали окремо. Ми приїхали до їхнього офісу, а їх там не було, тому ми поїхали самі. Ми думали їхати з ними в конвої, але вирішили поїхати вже самі, коли зрозуміли, що йде час, скоро буде вечір, скільки нас займе виїзд з міста, і скільки ще до підконтрольної території… Треба було прорахувати це, щоб не застрягти. Я тоді їхав у якийсь момент на капоті автомобіля, бо нас не пропускали люди. І на капоті автомобіля я їхав, як на коні, розмахуючи й проїжджаючи повз велику чергу автомобілів, десь кілометрів п’ять ми так їхали.
– Тобто навіть під час того, як ви виїжджали, ви не приховували, що ви преса, так?
– Це було в місті, ми розуміли, що цей район ще не захоплений і треба було якнайшвидше проїхати. Ми думали, що ця колона ОБСЄ вже виїхала. Коли зв’язувалися супутниковим телефоном дзвонили у Відень чи куди там, нам казали, що вони виїхали й ми мали їх наздогнати, тому ми так спішили. Але ми просто відірвались від них. І я пам’ятаю, що ще на першому блокпості я сидів в бронежилеті, на мені валіза, воно сховане було. Каски ми, звісно, заховали, але сиділи там ще в «броніках».
– Фільтраційних таборів на той момент ще не існувало? Тобто фільтрацію ви точно не проходили?
– Ні, не було. У нас така побита машина була, вся в уламках, жодного цілого вікна. На машині написали «діти», в машині була дитина, донька Володимира. Ми не казали, не писали на машині, що ми преса і нам треба виїхати. Ми були як місцеві жителі, які виїжджають від війни. Розуміючи, що за нами йде слід і що теоретично нас можуть розшукувати, ми не казали, що ми журналісти. Ми не махали прескартами на блокпосту росіян.
– Ви кажете, що війна продовжується, і у вас постійний марафон документування, висвітлення цього. Але після того, як ви виїхали з Маріуполя, чи був у вас період відпочинку або реабілітації? Чи ви одразу поринули в іншу роботу?
– Декілька ночей ми все одно працювали, редагували, зв’язувалися з редакцією і так далі. Мені було складно працювати декілька днів, перший тиждень, бо в мене був поламаний комп’ютер; я виїхав з комп’ютером, який не працював вже, техніка була на грані фолу, в таких умовах вона вже здавалася. Тому в перший тиждень я брав комп’ютер Мстислава і редагував на ньому окремі сюжети. Треба було декілька днів, щоб перепочити й ми писали історію, як ми виїжджали з Маріуполя, «20 days in Mariupol». І дуже дивно, що цей матеріал про 20 днів в Маріуполі, розійшовся більше, ніж всі інші історії, які ми редагували і відправляли з Маріуполя.
– Тобто відпочинку, якоїсь реабілітації у вас не було? Як це все психологічно пережити журналісту, кореспонденту?
– Ми одразу не поїхали на передову знімати там, але ми розуміли, що втрачаємо час. Ми почали документувати історії маріупольців, які виїжджають, і через що вони пройшли. Якби ми одразу не прослідкували за тими людьми, ми б не знали, що відбувається. Хтось пішов пішки, хтось плив, що трапилось з драмтеатром… Історію з драмтеатром було дуже складно відстежити й зробити розслідування, бо тебе там не було. Тому ти мав одразу знайти цих людей, які були там. Поки вони були всі неподалеку, по Україні, ми старалися їх знайти, щоб зробити це розслідування.
– Як ви вважаєте, як зараз треба висвітлювати війну, щоб вона залишалася актуальною в міжнародній спільноті?
– Я думаю, що зараз фокус зсунувся на Ізраїль, а потім зсунеться на вибори президента США. Але я думаю, що важливо просто продовжувати висвітлювати всі події. І коли буде нова хвиля зацікавленості Україною, чи, наприклад, ізраїльська операція призупиниться, пройдуть вибори в Штатах, то фокус на Україну знову повернеться. Це не дає мені права не продовжувати знімати й документувати ракетні обстріли, не їздити по лікарнях, не збирати ці фотографії. Це мені, наприклад, не дає права не продовжувати й казати, що це не актуально, «давайте не будемо цього робити», «не їздьмо на схід України й не документуймо, бо це зараз не актуально». Це ж твоя країна і в ній йде війна. Я не маю права не продовжувати знімати, чому я зараз маю відпочивати більше, ніж працювати? Весь рік ми працювали майже нон-стоп, зараз трохи більше часу і планування.
Стає складнішим знаходити нові історії чи якийсь вузький фокус на війну. Редакція каже «так це вже було», «а що тут нового?». Ти щоразу маєш думати і приносити щось нове. Наприклад, зараз я знімаю в лікарні. Ми знімали про рани, знімали про ампутації і так далі. І зараз я продовжую цю історію. Для мене, як для фотографа, важливо продовжувати знімати про військові рани. Бо це, ти дивишся – і в них це як конвеєр, воно йде, йде, йде, йде, йде. А це важлива частина нашої історії. Будуть нові обстріли, і нові жертви, і нові руйнування, але що, ми маємо сказати, що це не актуально? Це стала така буденна рутина і дуже важливо її продовжувати.
Автори матеріалу:
Вікторія Артамонова,
Владислав Кравцов,
Поліна Буянова