Тему “граничного досвіду”, яка є однією з найважливіших складових у філософії ХХ століття і сторінки українського спротиву, культуру та ідентичність, сум і радість, тендітність життя і незламність волі, обговорювали в Київській школі економіки, завдяки українському ПЕН, UkraineWorld, Kult: Podcast та УКМЦ. Як ці роздуми можуть допомогти нам дати відповідь на сучасні виклики запитували ми в американської професорки Єльського університету Марсі Шор.
Помітна сьогодні тенденція, що демократичний світ не може впоратися з агресією деяких країн, як-от Росія чи Північна Корея. Як ви гадаєте, хто може взяти на себе відповідальність за цю невідомість і чи вважаєте ви, що Сполучені Штати за таких обставин можуть втратити лідерство у світовій політиці?
Напевне такі питання є занадто масштабними для мене. Чи ми колись втратимо цю роль? Чи є у нас лідерство? Ми маємо країну, яка була на волосину від фашистського перевороту 6 січня 2020 року. Знаєте, у нас відбувся величезний збій у сфері верховенства права. Ми також не знаємо, що буде на наших майбутніх виборах. Це жахаючий момент в Америці також. І світ не повинен бути впевнений у тому, що ми є якось месіанською країною, в якій нічого не може піти не так. Я маю на увазі, що нині витрачаю багато часу, намагаючись якомога більше мобілізувати американців на підтримку України. Питання полягає в тому, чи цього буде достатньо і чи це спрацює. Є певна іронія в тому, що вони люблять посилати єврейську матір середнього віку благати про зброю у Вашингтоні, і це не є правилом, яке я могла би собі уявити в реальності. Я відчайдушно сподіваюся, що повного збою не станеться, але я й не даю жодних гарантій, що цього не буде.
Але як ви думаєте, хто візьме відповідальність за майбутнє та що робити з країнами-терористами?
За лаштунками немає ніякого магічного актора, який би взяв на себе відповідальність. Оскільки всі ми весь час імпровізуємо, намагаючись робити, все що можемо. І коли говорити про відповідальність, як про неї казав чеський філософ Ян Паточка, річ у тім, що ми всюди носимо її з собою. Це не умовне відношення до чогось одного чи іншого. Це онтологічна риса того, ким ми є. Бути людиною означає мати відповідальність. Тож немає чарівного місця, де ми могли би сказати: добре, вона ось тут чи там. Вона завжди з нами. Однак мені хотілося б знати, чи нам вдасться піднятися над становищем, і чи буде достатньо того, що ми робимо. Я би хотіла, щоб нам вдалося.
І тема, про яку ми сьогодні говорили; на вашу думку, як довго українці зможуть жити на краю?
О, це ви в Україні точно краще знаєте. Це ви мені маєте відповісти на це питання.
А якщо не лише українці, а люди в усьому світі…
Ні, я не знаю, не маю уявлення, не можу таке прогнозувати. Але ви перебуваєте в набагато кращій позиції, щоб про це сказати мені. Я маю на увазі, ви – ті, хто щодня відчуває цю війну на власній шкірі. А я продовжую розповідати, розяснювати в межах своєї ролі як культурного посередника, перекладача або намагаючись донести меседжі. Знаєте, з погляду українців, це не є ситуацією для обговорення, оскільки мова не йде про сухопутні кордони. Йдеться про людей. Наразі з цього приводу дуже добре висловилася Олександра Матвійчук. Фактично про це робить подкасти Володя Єрмоленко. Ви знаєте, вони кажуть, що справа не в територіях, а в людях, а на окупованих територіях росіянами панує такий терор, що було би неможливим з погляду моралі залишити людей під окупацією. Тобто це те саме, якби ви уявляли собі в 1945 році, що можливо досягти мирного врегулювання в ситуації, коли певна частина європейського єврейського населення залишиться під владою нацистів.
Гадаю, що в цьому сенсі, це триватиме, доки повністю не впаде режим Путіна і не відбудеться радикальне перезавантаження. Я не маю пророчих здібностей. Але я прокидаюся кожного дня й перевіряю новини на телефоні з відчайдушною надією.
Дякуємо!