У критичні моменти, медіа спільнота активно об’єднується навколо принципів точності, об’єктивності та відповідальності. Важливо, щоб медіа зберігали високий професіоналізм, працювали з глибоким розумінням своєї ролі в суспільстві. Є великий запит на те аби журналістика справлялася з висвітленням великої війни в Європі в 21 столітті, а також розвивалася система набуття навичок медіа та інформаційної грамотності. Про це ми говорили з програмною менеджеркою International Media Support в Україні, Молдові та Грузії Гоар Ходжаян.
Наскільки може бути дієвим інструмент саморегулювання медіа в час війни? Деякі експерти вважають, що він дуже потужно розвивається в особливі періоди?
Я згодна, що саморегулювання ефективніше себе показує в час війни, бо я це бачу також через нашу програму, яку ми імплементуємо. Учасники, які беруть участь в цій програмі з 2022-го року і досі, набагато більше цікавляться інструментами саморегулювання. І це не те, щоб раніше не було такої зацікавленості, але просто зараз це стало дуже важливим. Чому ми це робимо? Бо передовсім це обʼєднує медіа. Також журналісти більше думають про те, що вони пишуть і як пишуть. Дуже важливо при цьому також бути готовим до того, що те, що ви пишете, може бути проблематичним. Я також рада, що є дуже багато журналістів, які, незважаючи на всю ситуацію в країні, продовжують залишатися етичними. І це стосується мови ворожнечі й інших питань, про які ми говоримо.
На вашу думку, українська та зарубіжна журналістика справляється з новітніми викликами російсько-української війни?
Щодо незалежних медіа в Україні, я бачу, що достатньо добре працює українська журналістика. Це, зокрема, і всі ті, які знаходяться в «білому списку», і які навіть пишуть англійською мовою, як The Kyiv Independent.
Я переконана, що зараз багато україномовних медіа мають англомовну версію, і в них є також аудиторія і поза Україною. Я щиро вважаю, що інформація достатньо цікава. Разом з тим, хотілося б зараз більше фокусу на виклики, які долає Україна. Звичайно, дуже важливим є те, що медіа висвітлюють страшні російські злочини, але також потрібно з кандидатським статусом України на вступ до ЄС, щоб ми також писали й про внутрішні проблеми, до прикладу про подолання корупції. Думаю, це перші і дуже важливі кроки до вступу. Бо, наприклад, коли я бачу, що урядова організація, або навіть сам уряд говорить про те, що краще показувати тільки позитивну картину України, то це не завжди правильно. Насправді, показувати позитивну картинку не завжди працює на Заході. Варто показувати, що у нас є проблеми, у нас є якісь ситуації, які треба вирішити, і нам потрібна допомога партнерів у цьому. Бо європейські друзі насправді дуже критично мислять, адже якщо в Україні немає проблем, то чому вони мають нам допомагати, і це не лише про допомогу військовим. Вони також хочуть бачити, що країна, яка умовно завтра буде частиною Європейського Союзу, робить кроки для того, щоб бути достойною в такому союзі.
А що скажете про світову журналістику, чи зберігається увага до подій в Україні?
Звісно, зараз матеріалів менше і це через те, що велика війна триває вже понад 2 роки. Усі хочуть нову картинку, нову інформацію. Можемо, згадати ситуацію як це було в Сирії і в інших країнах, де на початку війни був інформаційний бум, а згодом все стихло. При цьому я не можу сказати, що, наприклад, данські журналісти нічого не пишуть про Україну. Кожен день ми можемо знайти одну новину, але це не 5, не 10, не 20 як було.
Щодо інших країн, я думаю, що там ситуація набагато гірша ніж в Скандинавії. Скандинави підтримують Україну і пишуть достатньо багато. Шведи взагалі зараз особливо почали готуватись до можливої війни з Росією. Щодо Німеччини, там ситуація з російською пропагандою набагато складніша. Якщо ми йдемо на південь Європи, то ситуація з висвітленням війни звичайно гірша, але не тільки тому що це не цікаво, а через те, що у них самих багато проблем.
Також війна в Газі зараз забирає багато часу й енергії як в журналістів, так і в суспільства. Зараз є багато новин про те, що там відбувається, яка підтримка йде від урядів різних європейських країн до Ізраїлю.
Думаю, для привернення більшої уваги до українських справ, варто домовлятися з іноземними медіа, робити якийсь твінінг між європейськими та українськими медіа, щоб була якась лінія інформації. І писати не тільки про війну, а й про інше, що відбувається в Україні, про її майбутнє, про те, що Україна може принести в ЄС, будучи частиною цього. От тут можна робити позитивну картинку.
Ми згадували про російські пропагандистські наративи. На вашу думку, чи зможе медіа та інформаційна грамотність допомогти опиратися найновішим форматам російської дезінформації, особливо з використанням штучного інтелекту?
Я вважаю, що так і це дуже важливо. На мою думку, ми маємо бути більш стійкі і медіаграмотні. Я згодна з думкою, що ми маємо починати цю роботу з малюків і продовжувати це до дорослих. У нас є покоління, яке виросло в радянські часи і досі має іншу думку, і її дуже-дуже складно змінити. Але починати треба все ж з малюків, вони дуже швидко вчаться. У нас взагалі таке суспільство, яке може саме розуміти, що є пропагандою, а що ні.
Я вважаю, що фактчекінг дуже важливий для журналістів в першу чергу. Фактчекінг це не стільки інструмент для суспільства, як для журналістів – для перевірки даних, інформації, фактів. Якщо саме суспільство звертається до журналістів або до медіа або до громадської організації з проханням: а чи можете ви перевірити ту чи іншу інформацію – це окей. Зараз також важливо те, наскільки суспільство готове через критичне мислення зрозуміти, що таке пропаганда. Наприклад: учасники наших програм приїжджали до Данії, ще в ті часи, коли Раша Тудей мовило в Європі, і запитували: “ Як ви бачите, що це пропаганда?” Але ж в нас немає проблем з цим, бо суспільство знає, що є пропагандою, що є російська думка і як це можна фільтрувати.
Як ви думаєте, які завдання перед нами можуть стояти у вироблені навичок медіаграмотності у дітей і окремо в дорослих?
Щодо дітей, то це більш технічне питання. Діти зараз дуже рано починають використовувати YouTube і інші канали. В мене самої донька, яка не хоче дивитись YouTube Kids, вона хоче дивитись просто YouTube, а там дуже багато всього. Тому я думаю, що починати говорити з дітьми потрібно дуже рано, щоб вони розуміли – те що вони бачать це не завжди правда і не завжди це є добре. Щоб вони навіть могли питати батьків: “Що це? Чому це?” Щоб фільтрували інформацію, бо ми, як батьки, не завжди можемо бути поряд і дивитись, що вони споживають. В інтернеті зараз все відкрито і зараз в школах Данії, навіть в дитячих садочках, вживається така програма, де ми говоримо про інтернет, про те, що можна фотографувати і публікувати, що можна і не можна записувати. В школах багато фокусу на це питання.
Щодо дорослих, я би навіть я б сказала, тим кому 65+. Точно не знаю як в Україні, але в Данії соцмережами користуються не так багато дорослого населення, і не так багато сидять в Ютубі, як діти. Вони розуміють, що таке ШІ, які загрози він несе або ж, що доброго від нього може бути. Скоріш за все, вони навіть не знають, що багатенько статей зараз пише ШІ, і як ми це можемо зрозуміти, і що це, це добре чи це зле.
Звичайно, до дорослого населення має бути інший підхід і потрібно більше інформації, яку можна було б показати, прочитати, дати як приклад, бо для них все ще працюють старі методи. Тобто нові методи, нові додатки, які можна зробити для медіаграмотності, не завжди працюватимуть у випадку з дорослими.